Александр Ульянов - Софія

– Блядь, не забрудни штани!!! – верещить Софія.

Зараз Лукаш хотів бачити Саїда. Він наливався спокоєм. Його нічого не обходило. Раніше, ще раніше, він знайшов свою маленьку, кишенькову істину: з мертвяками спілкуватися набагато безпечніше, ніж із живими, хоча покійники розповідають про живих не менше. Саїд говорив, дивлячись на нього після чергової дози героїну, від якої б виздихав увесь місячний улов ментовського рейду по наркоманських хазах: «Полюбити генія – це полюбити Бога…» Але цього не розуміли ані Надія, ані сам Лукаш. Хоча в намаганні останнього вони таки віддали багато сили, ну, принаймні їм так видавалося. Лукаш подався у світ не з якихось там великих ідей: йому остобісів батько, оточення, кохання нашвидкуруч, вічні прожекти, де все давалося без найменшого шереху. Звична ситуація, до котрої всі у його становищі швидко звикають. Півроку він просидів на антидепресантах, а потім доля здибала його із Саїдом…

Героїн – молоко інтелектуала. У всякому випадку, таким воно видається з першого разу. Коли починаються ломки, а з дірок: носа, горлянки, сраки – тече, як з пожежного брандспойта, а по кістках топчуться мільярди невидимих демонів, і навколо – ніч, і нема цього молочка, то можна спокійно повіситися на бантині. І належність до якихось чотирьох світових релігій тут не розрулює ситуацію. Так незнайомець побачив трупарню Лукаша, освітлену, як якийсь храм. Потім він напише: «Усі храми, тюрми, морги мають оптимістичну властивість бути подібними, як дні узимку…» Він завалився до холу, босий, роздягнений до пояса, в смердючих штанях і з побитою головою. Лукаш за ноги відтягнув його в ординаторську. Вколов конячу дозу омнопону, і коли незнайомець прийшов до тями, то видав щось таке:

– У всьому має бути план. – І, вибалушивши велетенські сірі очі, знову від’їхав у прекрасну країну Оз.

Незнайомця звали Саїд. Більше ніяк його ніхто не називав. Саїд страждав від того, що не міг переробити світ належним чином, і не лише для себе, а для людства також. Лукаш вислухав його теорію, усміхнувся і сказав: «Ти народився занадто пізно; це вже було, голубе». Але Саїд, після чергового ширива, продовжував варнякати, поки вкрай не остобісів Лукашу і медперсоналу – всі з дня на день чекали ментовського рейду. Саїд був з тих ідіотів, котрий знав і вірив, що за стіною таки існує сонце і світло. Лишилося найголовніше: знайти стіну. Для світла і сонця вкрай необхідна стіна, наявність котрої не доказана в матеріальному світі. Але до неї треба дотягнутися, дійти, долізти хоча б на чотирьох.

Саїд вийшов нещодавно з тюряги, а може, просто втік, а може, ще щось… Його тіло нагадувало невдалі спроби п’яного Рєпіна відтворити світ у натурі. Але Лукашу ніяк не хотілося повертатися в той світ. Йому набагато приємніше було співіснувати з мерцями.

Колись давно Лукаш вийшов у справжнє життя, що набухало, як бичача вена, чорною гарячою кров’ю, готове луснути в одну мить прекрасними фонтанами людських пристрастей. Але вже через рік він забув, чому полишив свій дім, батька, матір, астенічну наречену. Все частіше десь у підворітті він починав думати про доцільність багатства і науки. У більше він не вірив, і не знав, і не хотів знати. Сховався від людей, і весь час виходило так, що він з печери свого інтелекту глипав на світ зіньками коміксового чудища. Саїд і Надія з’явилися у його житті майже одночасно, з поправкою на одну-дві години. Тоді, коли у його трупарні з’явився Саїд, Лукашу виповнилося сорок років. Але він не переставав дивуватися: чому щойно починаєш почуватися щасливим, як відразу щось чи хтось ударить тебе під дих, і добре, якщо не заб’є до смерті, з холодною логічністю вивісивши перед табло слоган: «У цьому світі щастя не існує». Але Лукаш вірив в інші штуки, і релігія, чи то саме віра, знаходилася у нього на прихваті, як філософія, як хобі і ще щось таке. Саме ця довбана акцентуація на релігії як на недоказаному факті і змушувала тримати у себе цього синього від татуювання і наркотиків чоловіка. Виходило так, що зі своїх мандрів Лукаш не виніс нічого. Вірніше все, що він дізнався на брудних вулицях десятків міст, не знадобилося йому в житті. Його уявлення про світ не вкладалися в ті рамки, в які його затиснуло суспільство. Тому того дня він з якимось фаталізмом подумав, що доля йому викинула повторний шанс в особі Саїда.

Другого дня цей низькорослий, з крутою щелепою чолов’яга вже вільно пересувався багатоповерховим комплексом, що йому нагадував чи то монастир, чи то модернову церкву, чи просто морг. І досвід не підвів Саїда. Він вирішив, що Лукаш або ідіот, або святий, або геній.