Александр Ульянов - Софія

– Ти… Ти… Ти… – Вона зупинилася перед непритомною дівчиною, носком черевика потрапивши у калюжу крові.

– Відвали. Вона один хрін нічого не чує! – сказав Артур.

Вираз її очей зробився до теплоти тупим, недорікуватим, відвертим водночас, що наче запитував: «Я теж причетна до всього цього, цього не може бути?» Софія присіла біля дівчини, поторсала за плече. Артур лише подивився на неї, поглядом, що може вмістити все: і людину, і місто, і континент – словом, нічого ці очі не вміщували, окрім його кінця і початку, де світилося лише одне – його ім’я.

– Зараз вона у мене прокинеться… Зачекайте, – сказав Костя, побіг вниз і зник між деревами парку.

Хмари – зеленим, синім, червоним пір’ям розліталися по синій алебастрі неба. Тяжко вдавати нещасну, коли ти насправді нещасна. Софія три дні нипала містом. Перший день вона тусувалася на Подолі, пила пиво зі своїми однолітками, читала Верлена французькою. Очухалася під зеленою перекошеною будкою: кисло рвало ніздрі сечею, калом, гниллю і пріллю. Жовті більма безпритульного, що схилився над нею. Софія розуміла, але нічого не робила. Як хто приклепав її цвяхами до землі, вологої і смердючої від людського гріха землі. Їй було соромно, хоча момент не підходящий, щоб соромитися, а якраз час давати драла або приймати інше екстремальне рішення. Жовті більма збільшувалися і насувалися на неї. Несподівано пішли якось убік – війнуло ацетоном, війнуло сечею і відійшло. Безпритульний хекнув, голова смикнулася, попала на ліхтарне світло, і Софія побачила, як з голови фонтаном шурує кров. Темна постать бомжа завалилася, а перед Софією стояла дівчина…

Жозефіна, Жо, Жі – дівчина, яка врятувала від безчестя п’яну Софію, мешкала на Печерську. Вона теж – дитина мажорних батьків, і їй подобалося бовтатися, де душа бажала, де більше впирало і де було побільше легкого кайфу. На відміну від Софії, вона мала власну квартиру, власний «шевроле», роботу на телебаченні і велику авантюрну душу, що у віці дванадцяти років поклала її у ліжко до дядька. Так що дівчата швидко порозумілися: посиділи на лавці, нюхнули коксу, потім Софія скромно дозволила себе поцілувати. На цьому вони вирішили відсвяткувати вечір їхнього знайомства і їхньої симпатії – в любов обидві принципово і прогресивно не вірили. У клубі вони зустріли Лялю – золотоволосу, маленьку, з точеними ніжками, круглими грудьми і велетенськими синіми очима. Ляля разом з ними нюхала кокс, а потім полизала кицьку у Жо, а Софії не дала – просто дуже втомилася, а може, перелякалася. Софія вискочила з клубу і подалася галайсвіта. Вона топила свою образу у задушливих подільських помиях, що ними просякло навіть повітря; вона бродила дном стічних канав, вигрібними ямами з тупими торчками, з щурами завбільшки з болонок; вона плакала і пережовувала злість, але не хотіла вертатися додому – у матері саме починався музикальний період, за яким ішов гастрономічний, з поглинанням йогуртів. Вона йшла – з виду янгол, а може, справді янгол: саме так вона думала… Загальмувало, викидаючи антрацитові бризки води, шикарне авто «шевроле», і вона побачила усміхнене обличчя Жозефіни. Софія не витримала, розплакалася й усміхнулася їй. І пішла назустріч…

Якийсь час вони намагалися жити разом. Їхнього захоплення вистачило на тиждень. Першою зрадила Софія, привела якогось недомірка. Жо почала приводити дівчат, чим дуже дратувала Софію. Доходило до бійки, хоча що в однієї, що в іншої сексуальна орієнтація була невизначеною, як і їхні думки. Для повного драйву вони часом крали: у маркетах, на ринку, у переходах, у бутиках. І на диво, не попадалися ні разу. Дівчата облюбували місце на Подолі, під самою пристанню, недалеко від Труханового мосту, і там ділилися своєю здобиччю і почуттями. Усе помалу входило у нормальну колію: кіно, книжки, кохання, тусня і зустрічі, незабутні зустрічі, від яких рвало дах і таке інше. Пару разів Софія заскакувала додому – вітчим пив, дубасив матір і вимагав невідомо чого. На Софію він реагував, але боявся – виходило так, що за плечима у неї стояло щось , ага, він так і показував пальчиками, наче акомпанував на фортепіано. Світлі прекрасні осінні дні. Вони не вірили у свою гомосексуальність, а грали, як могли: кожна чекала на того, хто прийде і витягне її із цього желатинового пекла. Напрочуд розумні дівчатка. Потім прийшов він – Саїд.

Саїда вони поділили. Нічого, ніяка хмара, ніякий розкол не пройшов між ними. Саїд прийшов не сам, а привів Лялю. Саїд – широкий у плечах, весь синій від тату, голомозий і засмаглий, не приховував своєї орієнтації, але швидше він трахав усе, що попадало йому під руку. Дві тюремні ходки зробили з нього наркомана, активного гомосексуаліста, навіть жінок, з якими знався, він порав через задній прохід або рот. Саїд їх учив філософії життя, а у перервах на євроремонтній кухні трахав у задницю Лялю, Софію і Жо. І все було б гаразд, але Ляля кохала убопівця Пашу. І через місяць УБОП упав на хату Жо. Саїд пішов дворами і дорогою потрапив під машину: з кулею у плечі, з поламаними ребрами він дістався до лісу. Там, з лисого пагорба, згори він побачив дивну бетоновану споруду. Інтуїція, інстинкт звіра підказали, що тут він зможе врятуватися, саме врятуватися, а не передихнути.