Александр Ульянов - Софія

Лукаш дивився на Саїда і ловив себе на думці, що він спостерігає цього ідіота, наче у перевернуту підзорну трубу; так, начебто він бачить власне відображення чи карикатуру. Хоча напевне знав: за Саїдом, за ним самим, за подіями, що відбувалися, щось ховалося, призначене тільки йому, Лукашу. Саїдова наркоманія і причетність до злочинного світу були дуже сумнівними, як і його репутація. «Цього вимагало провидіння», – щось настирно гуділо у зболеному мозку Лукаша. Він розумів, що у присутності цього чоловіка він починає думати про Бога. І це, на превеликий подив, втішало Лукаша. Саме тоді повернулася Надія…

Він побачив її з вікна недобудованої трупарні з церковними анфіладами: у сизих вітрах весни, з вихрами абрикосового квіту на сірій бетонці, і подумав легко, навіть без жодних емоцій: вона прийшла до кого завгодно, але не до нього. І тільки тоді, через кілька хвилин, коли зір його звикся до неї чи повернувся у пам’ять минулого, у нього таки зайшлося під серцем: яскраво одягнена, у чорному пальті, з фарбованим волоссям і пташиним поглядом. Чомусь, більше підкорюючись інстинкту, він обережно глянув на двері, за якими хропів Саїд. Нутром звіра Саїд почув щось і виліз зі своєї барлоги. Ось так він і вийшов: роздягнений по пояс. Так вони і стояли: Лукаш під стіною, розхитуючись з носка на п’яти, Саїд і Надія – спиною до порожнього велетенського ангара. Лукаш повів плечем, кахикнув і сказав:

– Це Саїд…

– Це добре, що Саїд… Але я прийшла до тебе, – сказала Надія.

– Оце так да, – видав захоплено Саїд. – Я думав, що мені подобаються одні мужики…

Надія розсміялася, дзвінко і весело, як тільки вона уміла. А Лукаш легенько матюкнувся, кинув їй ключі. І пішов: істерично колотився дзвоник виклику. Він ішов з порожнечею в голові, і досвід йому підказував, що перед ним зараз відчиняться ворота якщо не пізнання, так нелюдського жаху. Це він проходив раніше у хірургічному відділенні, коли запив і перестав розрізняти бутерброд із шинкою і чиїсь сині смердючі тельбухи. Лукаш трохи здивувався заяві Саїда, але з такого, мовляв, візьметься, і не його, Лукаша, це справа. Хоча на педика він мало схожий, – подумав він, виходячи із синьої пазухи велетенського холу з однією висохлою декоративною пальмою.

Те, чого не побачив Лукаш, прозорим оком вловила Надія. Погляд дружини з надтріснутою зіницею суму вирвав з киплячої пристрасті те, що виявилося надалі найнеобхіднішим. Вона глянула на Саїда, і все стало на свої місця: немає потреби шукати сексуального агресора, він тут, поруч, доволі симпатичний. Хто не закохувався у злочинців, цих крутих пацанів, дивуючись, що земля має запáстися у таких під ногами, а вони живуть, гребучи руками навколишній світ?

– …і блядь, вона як заверещить! Ну, ти даєш, коли їй пальці на ногах відстригали, вона мовчала… Хіба що всцялася… Це було крутіше за всяку там наркоту і єблі… Ва-у-у… – Костик продивлявся відео. – Ми круті чуваки. Ми крутіші за Спілберга…

– Закрий хавло. До чого тут Спілберг, – спокійно сказав Артур, узяв двома пальцями мобільний. – Трохи хрінувато, як для першого разу – нічого. Але років через двадцять як ми будемо це дивитися? Ви зрозуміли, про що я? Хіба я упізнаю себе завтра на цьому паскудному відео. Га? Ми, звісно, будемо пити коктейлі, чаї та кави і згадувати, як зажигали в молодості… Да… А то, блядь, я повинен дивитися, як Андрюха дрочить і кінчає на землю… А де Софія? Де та малахольна? Костик, я хочу, щоб ти зрозумів: ми все робимо серйозно. І у нас свої правила. Інші правила мене не влаштовують. Предки наші тільки тому стали такими, що йшли поза правилами. Вони нам не лишили вибору, як відзначитися лише так. І взагалі: хто крутіший у цьому місті? Ми!!! І з цього дня я хочу, щоб усе ходило під знаком «ми», а не Костя, хуйося і ще щось там. Є тільки ми.

– Блін, подивилася б я, щоб ви без мене робили, – озвалася Софія.

– Ну… Не будемо починати.

Винищувач летів низько, його не було видно і чути; Софію чомусь зараз зацікавив гуркіт у небі. Вона підвела голову і сказала:

– Там.

Ніхто не звернув на неї уваги. Артур перетягнув джгутом ногу, щоб дівчина не втратила багато крові. Присів напочіпки, закурив і випустив дим їй в обличчя. Очі у нього горіли рівно, спокійно, як в умиротвореної людини після довгої схизми. Навіть лагідно і ніжно блискали вони під вогником від цигарки. Всі в очікуванні дивилися на нього. Всі чекали, а він курив сигарету, пускав дим і помалу розгойдувався, такий собі маленький маятник. Одна лише Софія помітила, як загострилося його обличчя, видалися вилиці. Але Софію це не цікавило; вона рвала пачку цигарок на дрібні клапті. Кидала їх і все повторювала: «Вона мене не впізнала… Вона мене не впізнала…» Вона пройшлася, смикаючись красивим і довгим, як у породистого собаки, тілом, з гордо закинутою головою, вихиляючи колінами. І злі були до темноти її очі, а тому розібрати, який у них колір, було неможливо.