Александр Ульянов - Софія

Лукаш вивільнився. Не дивлячись на Саїда, він пішов, але виходило так, що Саїд був наче за головного. Йшов повільно, наче хтось здалеку рахує кроки і невідомо коли скаже: стоп. Він зробив коло, повернувся і розкрив череп. Як консервну бляшанку. Витягнув мізки. Розрізав на чотири частини, потім ще. Саїд задоволено спостерігав за його рухами, наче бачив перед собою диво природи. Лукаш знову пішов, тицяючи упевнено пальцем кудись у простір – тицьне, опустить руку, знову тицьне. Саїд сидів на стільці, закинувши нога на ногу, наче рахуючи, курив і усміхався одними очима. У нього був вигляд людини, що холодно і розсудливо знає конечну зупинку свого життєвого дійства. І він, Саїд, забере й отримає все, що йому потрібно. І він спостерігав: Лукаш розсунув шматки мозку, вип’ятив губу, кинув скальпеля, і Саїд почув: «Мерзота!» У вітражах крилами билися птахи. Лукаш розрізав живіт і вийняв людські тельбухи. Схилився. Розтин, удар скальпеля, і печінка полетіла у формалін. Цього разу він лише поворушив губами, але Саїд знав, що то було слово: «мерзота».

– Пішов звідси, – сказав нарешті Лукаш, узяв папірця і став швидко креслити якісь квадрати, лінії. Скоро це стало схожим на топографічну мапу. Нарешті Лукаш подивився на Саїда осмисленим, налитим жовтим болем поглядом і сказав:

– Вони звірі. І звірі літом загризуть звіренятко… Вони прокинулися і прийшли за ним. А воно вийшло назустріч. Почнеться в червні, в серпні закінчиться. Багато крові, багато крові… – І втратив свідомість; несподівано звівся і сказав: – Почалося…

Саїд усміхнувся: теж мені віща Касандра. Він знав ціну таким виродкам, що багато знають, але нічого не вміють. Їх товче, трахає у всі дірки життя, але вони пропускають досвід, як малолітні діти – понос крізь пальці. Саїд сміявся так, наче глузував із самого себе. Нічого він вдіяти не міг. Смерть облизувала йому писка; вона надто близько, щоб удавати з себе героя-блазня – надто життя коротке.

Рожева вена випнулася на його скроні, запульсувала – Саїд переступив через Лукаша і вийшов на сірий бетонний плац, під вологий вітер, що більше нагадував весільний. І сказав одне слово: «надія».

Саїд помацав яйця: вони налилися хоч куди. Хо-хо, у них вийде все одразу і швидко, і вони повторюватимуть це доти… Холодний пташиний крик, чи ще щось там, вистрілив у вухах, вибухнув і потік гарячим окропом по венах. Тут, на плацу, він зрозумів, що є частиною якоїсь великої гри чи плану. Він, крутий Саїд, нічого не вирішує.

Високовольтні вежі, дроти над дорогою. Дроти гуділи і заводили Костянтина. Андрій висловив думку, що краще кінчити її на узбіччі: степ, а там кручі. Артур мовчав, а Софія переймалася маленькою плямою – можливо, то кров? – на джинсах. Ляля прийшла до пам’яті і зараз дивилася широко відкритими очима на хлопців. Софія розізлилася. Надягнула шкіряну рукавичку на ліву руку. І почала читати «Ворона» Едгара По в оригіналі. Усі мовчали і слухали, як гуде вітер і двигун, як виють над степом високовольтні дроти.

– Блядь, у мне іскри ідуть із жопи, – сказав Андрій.

– Так подрочи, уйобок, – кинув Артур, і далі вдивляючись у горизонт з розірваними перламутровими хмарами.

Потім небо потягнулося срібною стрічкою. Шоста година ранку. Стрічка неба зробилася обсидіановою, з рваними сріблястими краями, швидше тому, що збиралося на дощ, і повітря стояло прохолодне, приємне. Вони гнали авто під річкою. Артур пригальмував. На річці були хвилі, вода по-осінньому темна і сумна. Всі, наче по команді, подивилися на воду – якого тіпа хуя. Дівчина сиділа бліда. Їй вкололи знеболювального. Спеціально заїхали до знайомих і взяли морфіну. Софія колола, а Костя знімав усе на відео. Машину підкидало: траса бажала бути кращою. Під кожною вибоїною Ляля зойкала.

– Ти знаєш, мені насрати, що він там придумав… – сказав Андрій.

– Хто, блядь, роз’ясни, – сказали всі в один голос. Навіть дівчина Ляля розсміялася. Вона призвичаїлася. Біль давався взнаки, але велика доза морфіну повернула її до життя, все лише видавалося жахливим сном. Головне – не дивитися на ногу. Місто розпустилося красивою мельхіоровою квіткою. Вона злилáся з ними, цими людьми, вона розуміла їх; принаймні так здавалося. Жарти минули, всі повернуться додому.

– Хто, блядь, роз’ясни?! – Артур гальмонув, скреготнув зубами і, не оглядаючись, сірими очима дивився на сіру воду.

– Хто? Хто? Мій дружок.

– Йоб, тобі не обридло дрючити його в жопу, як сучку? Кайф у тому? Будь мужиком. Ти що, Фреді Мерк’юрі?