Александр Ульянов - Софія

Гіпермаркет нагадував велетенський, синього кольору ангар для літаків чи там військової техніки. Софія бігала між стелажами і вибирала найкрутіші, як вона гадала, інструменти. Артур ішов повільно, все розминаючи пальці, масуючи подушечки, і робив це доти, поки не перехопив погляд – різкий, захоплений: дівчина на четвертій касі дивилася на нього, як стріляла, і зараз ось кінчить одними очима. Артур усміхнувся за звичкою, добавив кроку, ухопив вище ліктя Софію, і невдовзі вони опинилися на вулиці… Потім він завалив її на зупинці – відразу там, за ними, починалися білі дюни. Артур заповз на неї, стягнув великим пальцем труси, бо Софія упиралася. Він входив у неї, як у невідшліфований матеріал. Здавалося, все у них, і тіла також, тріщало, як під наждаком. Він трахав Софію, а думав про жінку в «Зимовому саду». Він з шумом кінчив, відвалився убік, а Софія продовжувала лежати, і так виходило, наче вона щось згадує. Борис, з виваленими очима, рідким червоним волоссям, примостився відразу. Софія розсміялася хрипким, майже тобі чоловічим сміхом. Але вона нарешті грайливо піддалася, артистичним, одним боковим зором вловлюючи Артура, його реакцію. Вона лягла, потягнулася, закинувши руки за голову. По трасі шурхотів «хаммер». «Хаммер» гальмонув, але, побачивши таку кількість людей, водій, швидше за все, передумав. Борис тикав їй між ноги, але ніяк не виходило вставити. Софія лежала з відсутнім виглядом. Потім вона попросила сигарету. Андрій підкурив і вставив їй в губи. Нарешті член у Бориса обм’як, – він кінчив їй між ніг. Софія встала і пішла, оглядаючись. Вона йшла, а до її ніг наче прив’язали гирі. Артур не біг, не кликав, і вона усвідомлювала, що чинить велику дурницю, що це треба зупинити. Не інакше. За нею кинулися Андрій і Костянтин. Борис сидів на зупинці і розглядав свій член. Нарешті всі четверо наздогнали її. Вони йшли і сміялися, лише вона мовчала, наче на неї щось найшло, але Андрій сказав, зовсім не жартуючи, що у неї місія така. Потім хтось кинувся, що вони забули молоток, ножівку і ніж. Поліетиленові кульки несла Софія.

– Ви придурки, з вас ніякого толку, – сказала вона.

Вони зупинили таксі і дісталися до «Зимового саду». Була вечірня пора. Артур зіткнувся з Надією у проході. Вони усміхнулися одне одному. Від страху та збудження у нього звело живіт. Від близькості і неймовірного щастя, що дарує неймовірні зустрічі. Усі гуртом завалили до «Зимового саду» попереду панорами, підсвіченої оранжевими кулями, що віддалено нагадували ліхтарі. Підійшов офіціант. Він подивився на Софію і сказав, що спиртного не дасть. Раніше, навіть годину тому, він би такого собі не дозволив, але нині чомусь засмикався. Софія налила собі мінералки, подивилася з-під лоба, трохи сором’язливо – тут не було ніякої гри, а сама скромність і щирість, і сказала:

– Чувак, у мене в роті перебувало хуїв більше, ніж у тебе ложок…

Дивно, але конфлікт усівся сам собою. Подали все, що просили молоді люди. Надія за столом почувалася затиснутою, але добра пляшка «Кристалу» розвеселила усіх. Артур жартував елегантно, на грані фолу. Надія намагалася на нього не дивитися, але нічого з того не виходило. Софія сиділа за столом з прямою спиною, як саме благочестя. З нею жартував Борис, Андрій потирав руки, і всі знали чому. Несподівано Артур посерйознішав, нахилився і, не відриваючи погляду від Надії, трохи так убік, на офіціанта, сказав щось на вухо Софії. Вона розсміялася, як сміються завжди підлітки – голосно і виклично, й водночас весело. Потім різко замовкла. Вона повернула голову до Бориса, теж щось сказала йому на вухо, і той підвівся й вийшов.

А зараз вони йшли іржавим підсвітом, і місто більше бачилося Софії якимсь потойбічним сном. Кожним нервом вона відчувала свою годину. Вона, як ніхто інший, розуміла, що нині настав її час. Софія знала, що все, що зараз запустилося за допомогою невідомих механізмів, вона роками виношувала, як найдорогоціннішу отруту, настояну і законсервовану в її мріях, образах і ще чомусь. Вона носила це так довго, як жінка може довго носити дитину. Спочатку в своїй макітрі, де перетиралися найжорстокіші, найсмачніші інгредієнти малинових мрій, думок та ідей. Вони терлися, накисали, роздувалися і стали для дівчини поживою і водночас отрутою. Світ, той світ, з його дешевим кайфом, не влаштовував її. Як не влаштовував Артура і решту. Зараз усі вони, включаючи Надію, зупинилися біля будівельного гіпермаркету.

Вся решта, яка означить її життя, відбулася банально. Піддавши, вони пішли пити небанальний чай, в якому розбирався Артур, а більше ніхто, й нікому ніякого діла не було до чайних церемоній. Дорогою Надія почала цілуватися з Борисом – від нього тхнуло якимись дорогими, але неймовірно смердючими парфумами. Усе йшло гладко, як і цей світ, що гладко лягав під ноги. Артур зміряв їх поглядом. Зупинився. Тільки зараз Софія побачила його змарніле обличчя і блискучі очі – так горять очі або розпусників, або марнославців, або тупих посередностей. Він уперто продовжував не звертати уваги на Надію. Софія підійшла і запитала у Бориса: