Александр Ульянов - Софія

– Куди він тебе посилав?

– Він вальтонувся. Сказав, щоб купив великі кравцівські ножиці…

– Ну і…

– Купив…

Він спускався на таксі з пагорбів, примушуючи водія гнати щодуху, наче від чогось утікав або, навпаки, поспішав до чогось, що йому невідоме і зовсім неприємне. З усіх причин була лише Надія. Інших він не визнавав. Але цього світлого дня, з ясністю, як на фото, він враз спіймав себе на тому, що не так часто думає про неї. Вулична пригода, коротка, наче п’яна гулянка, перша гулянка з недозрілим сексуальним досвідом. Святошино. Ранок із рваними ударами прогонів електричок на Ірпінь, засцяний шолудивими інтелігентами-зеками, дешевими наркоманами Ворзель. Її руді патли на плечі. Запах дорогих парфумів. Косяк, викурений на двох. Головний біль і розруха у його майбутньому. Таке до нього колись прийшло, надто пізно, але прийшло, наче прозріння: з мертвяками йому жити легше. Вона спала на сидінні, гола, розкинувши довгі ноги. І йому кортіло запитати, скільки їй років, але Лукаш боявся. Він узагалі не знав життя. І єдине, що він спромігся у неї запитати, як її ім’я. І вона сказала: Софія. Так по-дитячому, що йому захотілося заплакати. І потім він купив їй пива, сигарет, дав двадцятку і відвіз, куди просила. А ще потім він побачив, як вона переходить дорогу з товстуном, від якого смерділо трупом. На цьому він знався: від таких завжди смердить трупаками. Він сам вийшов звідти. І у цей яскравий день, наче намальований, у нього почалася тривала ерекція – саме тоді, коли він думав про Надію. І тупий зустрічний удар: хтось зараз цю суку натягує, а в перервах вони тягнуть сигаретний дим, лежать, блін, голі, і вона розповідає цьому недоноску, напевне, віл-інфікованому або бісексуалу, про нього, яке… І так далі…

Він спускався з пагорбів до своєї трупарні.

Далі було ще веселіше. На Володимирській гірці вони викурили косяк. Софія намагалася схопити Надію за груди. Хлопці сиділи на лавках. Весь їхній вигляд говорив: а що ми, круті, тут робимо, у цьому свинарнику? Надія, заплітаючи ногами, пішла попісяти в кущі. Але всі чекали, що скаже Артур. Краєм ока, театрально, він спостерігав за Надією. Софія не знаходила місця. Вона понюхала коксу, але це ще більше її завело, і вона ходила взад і вперед. Хлопці намагалися затягнути їх у кущі, але нічого не вийшло.

– Ви класні, – сказала Надія і приземлилася на задницю. – Я вам усім дам…

– Чого, блядь стара, ти нам даси? – Костя відхлебнув з горла шампанського.

Надія засміялася. Її кремові плечі і груди заходили від радісних спазмів. Тінь, масляна, жовта, швидше олійна, вихоплювала її груди і руки. Вона не спускала погляду з Артура. Він сидів, виставивши ноги, дивився кудись углиб, і його сірі очі поволі бралися сивою паволокою. Нарешті він подав ознаки життя чи зацікавленості. Він підкликав Надію. В руках у нього – палм.

– Подивися, – він обійняв її за плечі, і вона збудилася. У неї прямо-таки закрутило в низу живота, а задниця взялася приском від збудження. Вона нічого не бачила: потягнула тонкими ніздрями густе повітря. Її просто розносило, наче повітряну кулю, що ось вибухне. Вона поправила окуляри, сіла на мокрому пагорбі і намагалася визнати, в яку халепу вона вскочила, якщо це, звісно, не п’яна параноя. І вона ледь не розплакалася від щастя, коли поруч з нею сів Артур, закурив косяка, простягнув їй. Вони закурили і стали дивитися, як Борис дрочить прямо на тротуарі. Тут Артур спитав:

– Ти що думаєш про мораторій?…

– Херня все це, і те також. Їх треба мочити. – Надія розсміялася: Костик надзюрив у штани. Смішна інтелігентська потвора. Артур таки ткнув палм їй у руки. Надія розсміялася, не знати чого. Вона лише видушила:

– А це що? – Але в її голосі звучало: чого ти, мудак, мовчиш, може, тобі дрочить краще, може, тобі дати в сраку, чи ще щось там. Вона ніколи не відмовить. Палм вона розглянула, вірніше, текст з фотокартками.

– Що це за херня, Артурчику? Що мені це блядисько показує? – Їй зробилося нудно, але вона зберегла свою автономію і ніяк не бажала гратися у соплячі там різні ігри.

– Це чувак, що замочив дружину, її матір, дітей. Засолив усе це, блядь, а свіжину жер мало не тиждень. Круто, як на мене. Смерть – це хуйня. Весь кайф, що передує цьому. Їх треба мочити пачками. Тисячами. Настане нова ера. Коли нас поділять на цих і тих… – Голова його якось дивно звисала на плече.

– Слухай, Артур, – Костик гикнув. – А чого він тиждень усього жер там чи місяць, да? Коли там хаванини вистачало на півроку?