Юрий Винничук - Груші в тісті

Мир і благодать панують на землі.

Увесь цей час, усі три тисячі років я кожну вільну хвилину віддаю своєму улюбленому заняттю – читанню. Інколи я дозволяю собі що-небудь написати. Наприклад, «Гамлета», «Божественну комедію», «Дон Кіхота» чи «Гаргантюа і Пантагрюеля», але це для мене не більше, як забава. Винятково для збагачення рідної літератури і буквально за кілька років до появи цих шедеврів в Англії, Італії, Іспанії чи Франції. При цьому я не забуваю їх поширити на всіх європейських мовах, аби якому-небудь невдасі Шекспіру чи провінційному Данте не спало на думку написати те саме. Проте я не захланний. Мені ліньки пріти над «Пошуками втраченого часу», але «Улісса» таки не віддаю, а пристосовую до Львова. Якби я знав, чого це мені буде вартувати, я ліпше б викрав маленького Джойса і віддав би на виховання Ганні Барвінок. Можливо, матуся з неї вийшла б краща, ніж письменниця.

Інколи я дозволяю собі розважитися. На початку 1960-х років я викрадаю трьох немовлят. Маленького Юрчика Андруховича вивожу у Венецію, де віддаю на виховання до гарної італійської родини. Вітю Неборака вивожу в Туркменію, де віддаю на виховання до гарної туркменської родини. Олесика Ірванця вивожу в Америку, де віддаю на виховання до гарної американської родини в штаті Оклахома.

У березні 2005 року усі вони, як молоді і талановиті письменники, отримують запрошення на безкоштовне турне до чудового міста Львова. Я призначаю їм зустріч 1 квітня біля Оперного театру. Ось із таємничою усмішкою Мони Лізи котить за собою валізу видатний італійський письменник Джорджо Андручеллі, ось з-за рогу стрибками, догризаючи гот-доґа, вигулькує американський драматург Алєкс Ірвенго, а ось у супроводі численного гарему і всіх своїх ста тридцяти п’яти нащадків випливає туркменський народний поет Вахід Худайназар Курбандурди Неборак-огли.

Якийсь час я чемно спостерігаю, як усі вони, перекрикуючи одне одного, жваво розмахуючи руками і потрясаючи мобілками, намагаються порозумітися за допомогою італійської, англійської і туркменської мов, а тоді підходжу у бездоганному білому костюмі, у білих мештах і білих рукавичках і кажу чистісінькою українською мовою:

– А це, пацани, і є справжнє Бу-ба-бу!

Всім відомо, що великий австрійський письменник Леопольд Франциск Йоґан Фердинанд Марія Еквес фон Захер Мазох, Рицар фон Кроненталь народився 1836 року у Львові в родині президента поліції провінції Галіція-Льодомерія, але з першого ж дня свого життя опинився у Винниках у годувальниці-українки.

Винники – це невеличке передмістя Львова, яке розташувалося в долині, захищеній з усіх боків лісами, завдяки чому утворився тут унікальний мікроклімат. Австрійські колоністи називали Винники Вайнберґом і вирощували рідкісну виноградну лозу. Тут усе цвіте й дозріває значно раніше ніж у Львові, тут навіть дівчата у свої дванадцять виглядають, як львів’янки у шістнадцять.

Окрім годувальниці, яка опікувалася маленьким Захерчиком, була ще й нянька. Обидві вони зробили усе для того, щоб зукраїнізувати Захер Мазоха настільки, що він став почувати себе русином, у чому не раз признавався.

Та й ким іще міг почувати себе фон Захер, якщо не представником народу, який понад усе любить роз’ятрювати свої власні рани, копирсатися у своїх могилах, постійно підраховуючи жертви розмаїтих режимів і отримувати насолоду від того, що кількість цих жертв з часом не тільки не маліє, а неодмінно росте, і їхньому Голокосту далеко до нашого Голодомору.

Рідко якому народу пофортунило з ворогами так, як нам. Наші вороги усім відомі. Наші вороги могутні. Ми пишаємося ними. Ми їх оспівуємо. Навіть у нашому гімні не обійшлося без згадки про воріженьків. Які, між іншим, проти усіх законів природи повинні згинути самі, як роса на сонці. Ми можемо пальцем об палець не вдаряти, спостерігаючи за їхньою загибеллю.

Захер Мазох повинен був стати одним із нас, і дозволити себе розіп’ясти, як Ісус, з тією лише різницею, що його Голгофою стало ліжко, а його хрестом – жінка.

Є така тиха підозра, що обидві україночки – годувальниця і нянька – молоді, здорові й дебелі, з великими цицьками, ще змалечку навчили Захерчика основ мазохізму. Вони стали для нього ідеалом жінки, якого він пізніше шукав усе своє життя.

У той час, як нечемних львівських діток карали пасками, віниками, шлейками, тріпачками, віжками і китайськими паличками, а в школі лінійкою по долоні або книжкою по голові, у Винниках для цього використовували винятково різки по голій дупці. Причина цього феномену полягала у тому, що у Винниках на кожному кроці проростали і проростають лози, на яких весною з’являються баськи – тобто котики. Винники – уже віками головний постачальник баськів у Вербну неділю.