Юрий Винничук - Груші в тісті

І я страждав. Закопавши панночку в садку під вишнею чи під черешнею, я сіяв на її могилці чорнобривці, червону руту й петрушку, а відтак, розстеливши на травичці коцика, зручненько вмощувався писати тужливі вірші. І коли наступна панночка цікавилася, що ж то за горбочки потопають у квітах, я казав, що то скіфські могили, і вона мені вірила. Горох із квасолею робили своє.

Винниківський верболіз, на якому, можна сказати, виріс Захер Мазох, сформував його талант і спрямував творчість у відповідне русло. Покинувши згодом Винники, він проте ніколи не розлучався з лозою, цілу в’язанку якої завше возив у валізі. Один лише запах лози з розтріпаною від частого вживання корою викликав у нього могутні припливи натхнення, яке він вихлюпував на сторінки своїх книг або ж на білосніжний живіт коханої.

Фрідріх Шиллер задля натхнення нюхав гнилі яблука, Вольфганг Ґьоте – запліснявілий швайцарський сир, Ернст Амадей Гофман нюхав стрикоників, Стефан Цвайґ – нашатир, Ґустав Майрінк нюхав котячу лапку, Лео Перуц – шнапс, Хайміто фон Додерер нюхав старі капці Ґотгольда Ефраїма Лессінґа, Райнер Марія Рільке – череп Вальтера фон Фоґельвайде, Франц Кафка нюхав Мілену, а Захер Мазох – винниківську лозу.

Винниківські різники перед тим, як заколоти свиню, нюхають свої нігті. Якби Захер Мазох не став письменником, то став би різником і заливався б слізьми, зціджуючи кров та парцелюючи нутрощі.

Я задля натхнення нюхаю квіти з могилок. Через тисячу років уже ніхто не буде сумніватися, що тут поховані скіфські принцеси.

Жінки, вино і книги – це те, з чого складається моє життя. З них трьох лише вино належить мені до останньої краплі, адже це я створив його. Прочитані книги міняються місцями з непрочитаними, пам’ять відбирає для себе лише якісь крихти, а все інше розчиняється у підсвідомості. Прочитані жінки залишають по собі ще менше – спочатку поволі зникають їхні голоси, колір очей, смак вуст, тепло тіла, запах тіла, шепіт тіла… Десь в глибинах мозку в окремій шухляді лежать їхні обличчя, схожі на маски і, коли я інколи намагаюся якусь з них вернути з непам’яті, з’являється лише привид з безживним обличчям. В серпні дозріває перше вино – з порічок, вишень, аґресту, а далі з яблук, слив і груш, не встигаю його випити, як ось у листопаді достигає виноградне вино – молоде й звар’йоване. До самої весни я п’ю його з друзями.

Весною вино закінчується. Це впливає на організм: від нестачі вітамінів і вина з’являється спрага нового кохання. Коли я закохуюся, то починаю худнути. На жаль, це довго не триває, бо незабаром об’єкт кохання окуповує мою кухню і береться випікати всіляки струдлі, аби задемонструвати свою придатність до подружнього життя. Оскільки, як правило, моїм панночкам досі не доводилося пекти, то ці їхні експерименти завершувалися плачевно – струдлі пригорали так, що їх доводилося виколупувати ножем, або, коли вдавалося добути це щастя з бритванки цілим, то потім ще треба було обрізувати зі всіх боків звуглене тісто. Найжахливіше те, що я повинен усе це їсти і хвалити, яке воно смачне, бо ж інакше панна образиться не на жарт.

Чи вам коли-небудь траплялася панночка, в якої б не горіли пироги, пляцки і струдлі? Мені – ніколи. Напевно, я вже на це приречений. Загадка полягає в тому, чому саме мене підстерігає таке щастя? Але протягом літа, докладаючи масу зусиль, я врешті навчаю панну куховарити і під кінець уже можу бути спокійним за наступних її кавалерів, що вона їх не отруїть.

Якось Мартуся приготувала салату із зелені петрушки.

– Де ти її взяла? – поцікавився я.

– В тебе на городі.

Моя виделка з салатою завмерла біля вуст, якраз у момент, коли я збагнув, що жодної петрушки на городі не мало бути з тієї простої причини, що вона ще не зійшла.

– Мартусику, ти не могла б мені показати, де ти її рвала?

Ми вийшли на город, і Мартуся тицьнула своїм чарівним пальчиком в зелений бур’ян, який і справді трішки нагадував петрушку, одна суттєва відмінність полягала в тому, що ця «петрушка» цвіла жовтим цвітом, бо то був жовтець, або ж купальниця – рослина абсолютно не їстівна, а понадто – отруйна. Отже тільки завдяки моїй допитливості, я не продовжив сніданок на небесах.

Орися пекла різноманітні тістечка з такою наполегливістю, мовби прагнула потрапити до Книги рекордів Гіннесса. Бігме вона це заслужила: я збився з числа тих перепалених пляцків, які довелося викинути на смітник, але вона продовжувала свої експерименти з героїчною впертістю, і я врешті запідозрив, що причина тут глибша. І що ви гадаєте? Якось я її впоїв і таки дізнався священну мету: