Юрий Винничук - Груші в тісті

Для мене кухня – це інтимна місцина, в якій я мушу під час кулінарного священнодіяння бути сам. Це тільки так здається, що я зосереджений на краянні моркви, фаршируванні перців чи курки. Насправді я продовжую творити. Запах цибулі, тушкованої кружальцями в оливковій олії, шкварчання м’яса, ліниве пихкання мамалиги, що нагадує вулканічну лаву, мелодійне булькотіння курячого росолику, прозорого, як сльоза Роксолани, – все це діє заспокійливо і стимулює якісь потаємні творчі потягнення. Під час приготування їжі мозок продовжує працювати так само, як і за комп’ютером: проскановує попередньо написане і пише далі, delet, пише, delet, пише…

Друзі не раз жартували: «Навіщо йому жінка»? Тривалий період парубоцтва давався взнаки. Поява ще однієї живої душі, яка може захопити кухню, викликала у мене жах. На кухні двом затісно. Інколи я намагався уявити, як я одружуюся, і ми удвох починаємо щось готувати, і як дружина пхає свого чарівного носика до рецептів, які я виношував, плекав і вдосконалював роками, як вона починає дивуватися, дивуватися і ще раз дивуватися, дізнавшись, що а)печериці можна їсти в салаті сирими, б) борщ не можна закислювати оцтом, а краще румбарбаром (ревінь), аґрестом, порічками, вишнями чи цитриною, в) м’ясо можна тушкувати не тільки у сметані, а й у кефірі і т. д.

Не менший страх викликала у мене перспектива споживати страви, приготовані дружиною, яка конче прагне задемонструвати мені свої незрівнянні кулінарні таланти, уже перевірені на кавалерах, які звикли харчуватися в забігайлівках і макдональдсах. Адже я змушений буду не тільки це їсти, а й неодмінно висловлювати своє захоплення, уважно вислуховуючи рецепт, який передавався ще від прабабці, земля їй пудингом.

І я їв! Я мужньо гриз «пінники», ласо плямкав над пересоленим капусняком і з веселим завзяттям ковтав не пережованими сируваті кусники м’яса. Зрештою, я їв вівсянку на воді! На воді, а не на молоці! Без родзинок, меду, горішків і гарбузового насіння. Справжня вівсянка готується тільки на воді! Ви цього не знали? І я її їв. Перший і останній раз. Я їв пісний борщ гидкої блідо-рожевої барви і щиро цікавився, як вдалося приготувати щось подібне: цей неповторний водянистий смак, цей ніжний колір шипшини в останній стадії цвітіння, цей фантазійний присмак чогось… чогось такого… ага, так-так, оцту… чудового винного оцту з ароматом пластикової пляшки… А вареники з твердим недовареним тістом? Умм! Смакота!

Тільки велике кохання здатне на такий подвиг. Безмежне кохання – на все життя. Але, на щастя, кохання вивітрювалося швидше, ніж я міг загинути від скруту кишок. Після цього наставала пора реабілітації. Я поволі відживлявся, вертав до норми, ставав знову добрим-добрим і готовим на нові звершення і подвиги.

Панни, яких я вперше приводив до себе, мали тверде переконання, що у кожного справжнього письменника мусить бути кабінет. Звичайно, кабінетом вони цікавилися поверхово, тим більше, що приводив я їх додому зовсім не з метою ознайомлення з кабінетом. Побачивши довгі ряди книг, вони з острахом підступали ближче і, провівши грайливим пальчиком по корінцях, неодмінно запитували одне й те ж: «Невже ти це все прочитав?» Стоси паперів і загальний розгардіяш впливали на них відлякуюче, вони усвідомлювали, що потикатися сюди не варто, заволодіти кабінетом бодай для прибирання неможливо без мого втручання і пояснення, де і що повинно лежати. Зате з яким радісним приреченням вони захоплювали кухню!

Кожна жінка твердо переконана, що кухня – це обличчя господині. А коли господині нема? Тоді це задниця господаря. Так вважають жінки. Кухня – це те місце, де кожна панна прагне виконати свій найкращий номер. Ні-ні, не в ліжку, а саме на кухні! У ліжку всі панни недосвідчені і боязливі, тремтливі і покірні, усе у них вперше, усе незнайоме. Зате, потрапивши на кухню, панна якимсь надприродним чуттям миттєво знаходить все, що їй тільки заманеться. І все у її руках горить, дзвенить, виблискує, викликає захоплення. Ось ти вже не впізнаєш своїх горняток – такими чистими вони ще не були. А що це за тарілочки? Які чудові тарілочки! Вона їх із собою принесла? Ні? Просто вишурувала сіллю? Боже мій, як просто! І ось уже вивільнюється стіл – який же він просторий! – а безліч приправ, скляночок, слоїчків раптом знаходять своє надійне місце, і нікому вже не тісно! А підлога? Вона здатна блищати! І тоді тебе осяює істина. Ось! Ось заради чого варто одружуватися! Ну, звичайно, не тільки, але й заради цього теж – заради затишку, чистоти і порядку. Адже прибирання якраз і не належить до моїх сильних сторін. Все, я готовий!