Юрий Винничук - Груші в тісті

Була осінь 1975 року, тепла і лагідна пора бабиного літа. У часи юності я полюбляв самотою блукати по цвинтарі, приглядатися до гробівців, відчитувати долі померлих людей, а то й стежити за похоронами. Я жив тоді на квартирі недалеко від Личаківського цвинтаря. Інколи ці мої блукання затягувалися до пізнього вечора, і назад я вже йшов, приспішуючи крок, лякаючись темних згустків, що крилися обабіч стежки, а часом ворушилися і шелестіли. Хотілося думати, що то просто пташки влягаються спати, і я так думав, а все ж по спині тупотіли мурашки.

Того дня я прийшов на цвинтар пополудні, у правому крилі залишалося ще чимало цікавих закамарків, які я не обстежив. Чимчикуючи звільна стежкою та роззираючись на всі боки, я раптом помітив на собі чийсь пильний погляд. Я зупинився, але довкола не було живої душі, однак погляд продовжував мене свердлити, і ось нарешті я бачу, звідки цей погляд спрямований: на мене дивиться панна, мертва панна, зображена на гробівцю. Її могила була не при самій стежці, а за метрів п’ять, я не міг стриматися, щоб не роздивитися її ближче, і, звернув у прохід між гробівцями, панна виявилася неабиякої вроди: мала великі повні вуста, кучеряве волосся і аж надто виразні чорні очі, під шкільною формою впиналися дозрілі перса, але очі вражали найдужче, вони дивилися просто на мене з таким виразом, начеб у чомусь звинувачували. Вона померла минулого року шістнадцятилітньою. Померла – неймовірно! – саме цього дня. Невідомий поет-гробар зблиснув дуже конкретною епітафією:

А отже, трагічна смерть. Що то могло бути? Може, збила її машина, може, сама викинулася з п’ятнадцятого поверху, може, втопилася, купаючись у річці, а може, померла від невиліковної недуги? Мені неймовірно шкода стало цієї панни, яка так молодо пішла з життя, не звідавши стількох насолод, а водночас і не зазнавши облуди…

Гробівець був акуратно прибраний, довкола цвіли айстри, а під самою стелою горіли свічки – видно, зовсім недавно хтось із родини тут був. Піддавшись незрозумілому поривові, я відійшов кілька кроків убік, виламав гілку калини зі ще зеленуватими, але злегка почервонілими гронами, і поклав на могилі. Коли родичі прийдуть наступного разу, то довго будуть вгадувати, хто ж то міг бути. А то був я. Хто я? Той, через кого вона покінчила самогубством, чи той, хто її збив автом? Ця божевільна гадка викликала в мене острах, гаряче тепло затопило груди і підійшло під горло. Як шкода, що я її не зустрів за життя…

Після тієї візити на цвинтар образ покійної панни не покидав мене, раз по раз спливаючи з глибин пам’яті і пеленаючи мене у сувої солодкого смутку. Одного разу вночі я прокинувся від гірких ридань у сні. Насправді я не плакав, то був тільки сон, що я плачу, але сон такий разючий, що я зірвався з ліжка і засвітив світло, аби розвіяти нічні мари. Адже оплакував я Марту, якої ніколи не зустрічав… І щойно я так подумав, як раптом мені в пам’яті зблисло видиво того, що було: я зустрічав її! Пам’ять, щойно випірнувши зі сну, ще така оголена і чиста, що у короткому проміжку між сном і дійсністю в ній можна розгледіти щось таке, що вже надійно затяглося густою ряскою… І ось тої ночі вигулькнуло у моїй пам’яті її обличчя, але живе, розпромінене, сяюче щастям – я бачив її на Кайзервальді у парковій алеї, вона збирала кленове листя і комусь щось гукала, я навіть пригадав її голос… Але вбрана вона була не в шкільну форму, а в коротку шотландську спідничку і блюзочку з короткими рукавами. Рік тому… Десь у цей час… Коли листя клена стає жовтогарячим, рудим, червоним, бордовим… Отже я зустрів її напередодні її смерті.

Я вже не міг заснути, вцідив собі із бутля домашнього вина і, цмулячи його в задумі, просидів так до світанку. Світло дня вивільнило мене від тих усіх нав’язливих роздумів, і я врешті провалився в чистий і беззмістовний сон. Але після цієї ночі мене уже переслідував не тільки образ покійної панни з гробівця, а також і спогад про здибанку на Кайзервальді. Хоча яка то була здибанка? Ледве чи вона мене взагалі помітила. У неї були гарні повненькі ніжки, і я згадав, що коли вона нахилялася за листям, грайливо стріпуючи волоссям, то я мимоволі зупинився, милуючись її станом і на хвильку навіть вигулькнула думка підійти й заговорити, але мене чекали у музеї, і я потупцяв своєю дорогою.