Юрий Винничук - Груші в тісті

– Може, ви залишите нам якісь свої координати? – спитала мама. – Думаю, Орися, захоче вам задзвонити.

Я вийняв з кишені якогось папірчика і записав перший-ліпший номер телефону, який мені спав на гадку. Вийшовши на вулицю, я кинув оком на будинок і побачив їх усіх у вікні, ще кілька секунд я відчував їхні погляди на своїй спині, аж поки не зник за рогом.

Та на цьому історія не закінчилася.

Я працював тоді в обласному архіві науковим працівником. Одного дня після роботи, коли я ставив свого підписа в обліковій книзі, вахтер сказав, що мене на вулиці чекає якась дівчина і підморгнув:

– Пишна краля!

Дівчина була й справді вродлива, довге світле волосся куйовдив вітер, а на вустах грала хоч і зваблива, але іронічна усмішка.

– Привіт, – сказала вона таким тоном, начеб ми бозна-скільки зналися.

– Привіт, – відказав я, уже здогадавшись, що це Орися, бо схожість її з Мартусею кидалася в очі.

– Прогуляємося? – сказала вона і, коли ми відійшли трохи далі, спитала: – Ви не здивовані?

– Здивований. Як ви мене знайшли?

– Дуже просто. Пізнаєте цей папірчик?

То був той самий папірчик, на якому я записав телефон, але то був не просто собі папірчик, а бланк для замовлення документів обласного архіву.

– У мене в архіві працює знайома, – сказала Орися. – Вирахувати вас у колективі, де працюють майже самі жінки, не так і важко.

– Ну, тоді зайдемо на каву?

Вона погодилася, і ми опинилися в «Старому Львові» на Валовій, я замовив крім кави пляшку шампанського.

– О, – здивувалася вона, – ми збираємося щось святкувати?

– Нашу зустріч.

– Навіщо ви придумали оту всю історію? Ви ж насправді моєї сестри не знали.

– Не знав. Я побачив її фото на гробівцю. Мене вразила її рання смерть, її обличчя мене переслідувало. Не знаю чому, але я так перейнявся нею, що мусив конче довідатися, від чого вона померла.

– Он як. А тепер мої батьки перейнялися вами. Тато знаєте, яку версію висунув? Що ви і є вбивця. Забив, зґвалтував і чкурнув до війська. А тут якраз маніяк попався, от на нього і списали. А тепер ви повернулися і, як кожного злочинця, вас потягнуло знову до жертви. Він, між іншим, збирається до міліції завітати. Тим більше, що телефон ви дали липовий.

Я витріщив очі і залпом випив келих вина, а Орися дивилася на мене переможним поглядом.

– Ну, ви, надіюсь, не маєте мене за вбивцю? – силувано усміхнувся я.

– Ні. Бо інакше не сиділа б тут. Я просто знаю, що Мартуся не здибалася ні з ким. У нас із нею не було секретів. А про вас я теж отримала вичерпну інформацію. Від своєї знайомої. Поява в бабському колективі чергового потенційного жениха відразу викликає до нього посилений інтерес і бажання довідатися якомога більше. Отже… Ви не вчитель, і в армії ще не служили. Закінчили Івано-франківський педінститут і опублікували зо два десятки віршів, а потім опинилися у Львові і, не маючи прописки, отримали посаду наукового працівника тимчасово. Вам залишилося ще тиждень попрацювати, потім вас звільнять. Прописки нема, роботи нема, живете на квартирі. І тут вам спало на гадку втертися в довір’я людям, які мають просторий будинок. Чому б їм і справді не прописати і не взяти на квартиру близького товариша їхньої доньки? Але тут виясняється, що є ще сестра. Це псує весь план, і ви зникаєте.

– Ця версія значно цікавіша, аніж та, яку висунув ваш батько. Тільки ваше досьє неповне. У мене на Замарстинові є будинок мого батька, але я не можу ані прописатися у ньому, ані поселитися, бо там ще мешкає стрийко з родиною. Проте за два тижні вони переселяться у нову квартиру і хата звільниться. Відповідно і всі проблеми вирішаться. Ви розчаровані?

– Ні. Я тішуся, що та версія, яку я вам щойно переповіла, не має жодних підстав. Я й раніше сумнівалася. Якось не вкладалося в голові, що людина, яка пише вірші, може бути ще й підлою.

Я не став її розчаровувати в цьому, називаючи цілу плеяду великих поетів, які в житті були викінченими негідниками.

– Цікаво, чому на гробівцю, де згадано тата, маму і бабусю, не згадано сестри?

– Ну, ви ж, як поет, повинні відчути, що згадка про сестру зруйнувала б ритм, – усміхнулась вона.

– Це хто вам сказав? Той, хто створив ці безсмертні рядки?

– Напевно просто забув. Але вже було пізно щось міняти. Отже, якби була згадана сестра, то ви б не відважилися завітати до нас додому?

– Напевно ні. Сестра завше більше знає за батьків.

– Це так.

– Але я вам ще не все сказав. Я бачив вашу сестру живою. Десь незабаром перед її загибеллю.