Юрий Винничук - Груші в тісті

– Та-ак?

Вона насторожилась, і я побачив, як пальці її затремтіли, тримаючи келих.

– На Кайзервальді. Вона збирала листя. Я просто звернув увагу на гарну дівчину. Я квапився до музею, мені там обіцяли роботу. Інакше б я, можливо, заговорив до неї. Але там, довідавшись, що не маю прописки, мені відмовили. Коли я повертався, то ще сподівався її застати, але її уже не було. Якраз почав моросити дощ.

– Дощ? І тоді пішов дощ… у той день… по обіді…

Вона дивилась на мене здивованими і стривоженими очима. Відтак надпила вина, і погляд її упав на пальці, котрі аж побіліли – так вона їх стиснула.

– Тепер розумієте? – сказав я. – Чому я цим так перейнявся?

Вона кивнула.

– Мене довго не покидало враження, що то був саме той день. Її останній день. І що, можливо, якби я заговорив до неї… може, провів додому… вона б лишилася жива… Хоча я ще не знав причини смерті, але не міг подолати в собі прагнення довідатися.

Пляшка спорожніла і я замовив другу.

– Ми випили цілу пляшку? – здивувалась Орися.

– А що вас так дивує?

– Бо я геть не сп’яніла.

– Ваша сестра не дає нам сп’яніти.

– Напевно. Ми з нею були дуже близькі. Я її вибавила. Сказати вам правду, чому не згадано сестри на гробівцю? Я втекла з дому. Я не могла бачити її мертвою. І не бачила. Я втекла, – у неї забриніли сльози на очах. – Я не була на похороні. Тобто була, але мене ніхто не бачив, я ховалася, дивилася зоддалік, і потім, коли упіймали того звіра, я не ходила в суд. Я жила в тети. Батьки були на мене ображені, бо вони мусили самі з бабусею нести той хрест, відбути усі ті процедури… упізнання тіла… похорони… виклики до слідчого… суд… А я не могла, я не могла думати про те, що вона мертва, я продовжувала думати, що вона жива. Я повернулася до батьків лише тиждень перед тим, як ви зателефонували. Якби ви задзвонили раніше, вони б про мене й не згадали.

Нам принесли другу пляшку, я розлив і почув, як цокочуть її зубчики по склу. У цю мить я відчув себе хірургом, який розпанахав чиєсь нутро і тепер не знає, що далі з цим робити. У який підручник зазирнути, аби виправити ситуацію? І яким чином оце все зашити? Де взяти ті нитки, що підійдуть для такої мети? І я ж – не хірург. Я людина нізвідки. Я вліз у чужу трагедію, як у свою власну, але я ніколи не зможу пережити її так, як вони. Мені хотілося сховатися, скрутитися в клубочок, закотитися кудись у темний куток, накритися листям і заснути, або ні – не заснути, а вернутися у той час, рік тому, і підійти до НЕЇ, і говорити, говорити, говорити, і не відступати ані на крок, навіть, якщо вона не підтримає розмови, навіть якщо мовчатиме, або казатиме «відвали», і йти за нею, як якийсь маніяк, аж до самого дому, і терпляче витримувати її зневагу, і щойно тоді відвалити, коли її бабуся визирне з вікна, почувши її розгніваний голос, відвалити з легкою душею, з тихим умиротворенням, з відчуттям, що зробив усе для того, щоб…

Він з’являвся тоді, коли я потребував його найменше. Стрийко був перейнятий моєю персоною до такої міри, що намагався життя моє не тільки покращити, але й наповнити непроминальним змістом. А яким був непроминальний зміст життя за уявленнями стрийка? Продовження роду. Таким чином і виникла у нього цілком свіжа ідея мене одружити. Сам стрийко загубив лік паннам‚ яких зробив щасливими матерями. Після війни‚ коли хлопи стали дефіцитом‚ він жив життям номада – від оази до оази. У війну встиг побувати у «Нахтіґалі»‚ в СС «Галичині»‚ а під кінець і в УПА‚ куди затягнув ще й мого татуська. Коли вони сходилися і починали згадувати воєнну романтику‚ ми слухали ці історії‚ наче пригоди піратів або ковбоїв. Правда‚ у тих історіях були не тільки бойові операції, життя у бункері і спогад про те‚ як було вбито першого енкаведиста‚ а як першого німця‚ а були й дівчата‚ веселі гулянки і вечорниці на селах. Коли при тих розмовах була присутньою бабця‚ то вона завше суворо осуджувала те‚ що УПА стріляла у німців:

– Більших інтелігентів‚ як німецькі офіцери, я не стрічала. У нас жило двоє. То вони без дозволу яблука з дерева не зірвали. А раз попросили нашварцувати їм чоботи, то дали по пачці масла і чоколяди. А ви‚ лайдаки‚ в таких людей стріляли! Був би німець переміг‚ то жилиби-сьмо‚ як у Бога за пазухою.

Бабця дуже любила німців‚ а особливо австрійців, не знаю‚ як вона їх відрізняла.