Юрий Винничук - Груші в тісті

Чому я не заговорив до неї? Яка то була година, коли я її зустрів? Десь по обіді… Може, третя… Вочевидь, вона поверталася зі школи, отже вчилася десь неподалік, та, напевно, й жила у тій околиці. Маючи її прізвище, я відшукаю її помешкання. Навіщо? Не знаю. Це вже перетворилося на манію. Я конче прагнув дізнатися причину її смерті. У телефонній книзі К – ків було кілька, але тільки одні жили в околицях Кайзервальду. Я зателефонував до них серед дня з таким розрахунком, щоб натрапити саме на бабусю. Батьки могли виявитися значно прискіпливішими і краще обізнаними з колом її знайомих.

– Альо! – озвався голос старшої пані.

– Перепрошую, чи можна попросити Марту? – випалив я нахабним тоном.

На тому кінці дроту пролунав кашель, короткий схлип, і старша пані перепитала:

– Марту-усю?

– Так.

На хвилю запала тиша. А потім:

– А ви часом не помилилися номером?

– Ніби ні. Це родина К – ків?

– Так. А ви хто?

Я назвався і сказав, що повернувся з війська й не бачив Марти понад рік.

– А-а, – потеплішав голос старої, – то ви не знаєте, що з нею сталося? Мартусі вже нема, – і тут вона заплакала.

Мені стало неприємно за свою настирливість і дурну цікавість, але мусив продовжувати гру і вибухнув розпачливим подивом:

– Як – нема? Зовсім нема? Що з нею сталося?

– Померла рік тому. Страшна смерть.

Страшна смерть! Так я і думав. Але в чому страшна?

– Як? Як вона померла? – питав я тремтячим голосом.

– Але нащо вам то треба? Юрко? Що за Юрко?

– Вона вам про мене не розповідала?

– Ні. Ви з нею вчилися?

– Ні. Я старший за неї.

– На скільки?

– На сім років, – сказав я правду.

– На сім років! – здивувалася стара. – Що ви від неї потребували?

– Нічого. Ми часом здибалися, гуляли, розмовляли. Потім я потрапив до війська. На рік. Служив на Далекому Сході. Я писав їй листи, але відповіді не отримав.

– Ви писали їй листи? Але ми не маємо жодного.

– Бо Марта не хотіла, щоб батьки дізналися про мене і ми домовилися, що я буду писати на головну пошту до запитання.

– Для чого така таємничість?…

– Не знаю… Вона так вирішила. Може, вся причина у віковій різниці. А вона ще була неповнолітня.

– Що ви маєте на увазі?

– Нічого, боронь Боже, просто вона учениця… а я – вчитель.

– Вчитель! – зойкнула бабуся. – Ви були її вчителем?

– Ні. Я вчителював у іншій школі.

– Ви часто здибалися?

– Не часто. Вона ж так пильнувала науку…

– Ой, Мартуся! Золота дитина! Воно би тільки вчилося і вчилося. Сиділо над тими книжками, світа Божого не виділо. Коли ж ви зустрічалися?

– Як коли… Переважно я просто відпроваджував її зі школи.

– Відпрова… – вона аж захлинулася кашлем. – Чому ж ви… чому не відпровадили тоді, як… – і знову заплакала.

– Що – як? – ловив я мент.

– Приходьте до нас в суботу по обіді, – сказала стара.

– А батьки не будуть проти?

– Я їх візьму на себе. Приходьте.

Вуличка була тиха й замріяна, здавалося, вона куняла, вдихнувши тоненькі повісма димів, якими курилося спалене картоплиння і листя, жодні звуки її не тривожили і тільки луна моїх кроків ліниво котилася по бруківці. Я зупинився перед хвірткою і побачив у саду чоловіка, що підрізав яблуню. Як виявилося, то був її батько, він відразу запровадив мене до хати, де у вітальні вже чекали мама і бабуся. Мене посадили на канапу, вгостили чаєм із печивом і засипали тими самим питаннями, на які перед тим відповідав по телефону. Нічого нового я не міг додати, але вони продовжували уточнювати і перепитувати, аж поки не вичерпали себе й мене, і тоді нарешті настала їхня черга, я хотів знати, як загинула Мартуся, і я довідався. Там, на Кайзервальді, попри який вона поверталася щодня зі школи, і підстерегла її смерть. Того дня, коли вона завернула до парку, щоб назбирати різнобарвного листя, збоченець напав на неї, вдарив її ломакою по голові, затягнув у кущі, зґвалтував і задушив, його вирахували за кілька днів, він працював там сторожем, на совісті в нього було уже чотири дівчини, але якраз на Мартусі він проколовся – загубив окуляри, звичайні чорні окуляри, з якими ніколи не розлучався, незважаючи на погоду. Його засудили на кару смерті. Оце і все.

Після цього запанувало мовчання, я подумав, що тепер уже пора мені йти, я підвівся.

– Ви вже йдете, – заметушилася її мама, – зараз прийде Орися. Вона теж хотіла з вами побачитися.

Я ледве не запитав, хто така Орися, але вчасно стримався. Мабуть, то була сестра Мартусі. Ледве чи варто було б з нею перетинатися, вона мене швидко викриє, сестра не могла не ділитися з нею. Я сказав, що мушу квапитися, і став прощатися.