Юрий Винничук - Ги-ги-и

– Тобі докласти грибів? – спитала Галька, підкидаючи усім по черзі. – Ти їси, як мокре горить.

Я не встиг нічого видушити з себе, як вона висипала мені на тарілку решту. Я через силу проковтнув ще пару виделок і запив компотом. В моєму організмі ще нічого тривожного не відбувалось, але я почувався так, мовби проковтнув міну з годинниковим механізмом. Увесь час за столом я мовчав і майже не рухався. Я постійно думав про те, що відбувається зараз у моєму шлунку.

Врешті, коли скінчилася ця вечеря, і батьки подалися дивитися телевізор, а Галька сіла за підручники, я зачинився в лазничці, насипав у склянку соди, налив води і випив одним духом. Тоді пустив воду з душу, аби глушила звуки. Другу склянку я не встиг допити й досередини, коли мій шлунок збунтувався і попер усе спожите за вечерею назад. Я повторив процедуру ще двічі і лише тоді заспокоївся.

Тим часом Галька вже лягла в ліжко і, коли я з’явився, відгорнула ковдру, демонструючи своє голе тіло і хтиву Піхву.

– Іди до мене, – пронявкала вона, а її ліва рука ковзнула вниз до живота і почала перебирати рожеві пелюстки Піхви.

Я скинув з себе вбрання і ліг поруч.

– Щось мені це все не подобається, – сказав Прутень до Розамунди.

– Що саме? – поцікавилася Піхва.

– Те, що відбувається сьогодні. Я маю деякі підозри…

Та я не дав йому договорити і застромив його в Піхву.

– Що вони там мололи? – спитала Галька, постогнуючи.

– Яка різниця? Ти краще думай про те, як я тебе гарно граю.

– Боже, мені щось недобре.

Вона розкрила вуста і вдихнула глибоко повітря. Я продовжував її грати, не зупиняючись.

– Мене щось палить всередині. Я десь застудилася. Зачекай, мені зле…

Вона почала вириватися з-під мене, але я міцно притис її до ліжка і вона нарешті закричала:

– Пусти! Мені болить! Болить!

Я ще сильніше притис її і скінчив. Аж тоді лише випустив з обіймів. Галька зірвалася з ліжка, пригортаючи руки до живота, й побігла до лазнички.

– Ти отруїв її! – зашипів Прутень.

– Грибами.

– Думаєш, я не помітив, що ти усе виблював? Ти вбивця! І це тобі не минеться! Моя Розамунда! Нехай тільки їй щось станеться, ти проклянеш усе на світі!

З коридору чулися зойки і якесь шамотіння.

– Ромку! Ромку! – це верещала моя жінка.

Я, не кваплячись, вдягнув штани і вийшов подивитися, що ж там таке робиться. Галька, зовсім гола, вовтузилася біля телефону.

– Ромку! Скоч до сусідів, хай покладуть слухавку. Викличи «швидку». Нам всім погано.

Щойно вона це проказала, як втратила свідомість і впала на підлогу. Я не встиг підставити їй свої руки, вона важко луснулася потилицею об одвірок і затихла.

– Прощай, Розамундо! – моргнув я до Піхви.

А як почувають себе наші дорогі батьки? Я зазирнув до вітальні й побачив обох у фотелях. Телевізор демонстрував якусь фіґню. Їхні обличчя не зраджували інтересу. Я вимкнув телевізор, навіщо даремно витрачати електроенергію, якщо у мене попереду ще такі витрати на похорони?

Я взяв Гальку за руку. Рука була ще тепла, але вже не така, як раніше. Пульс ледве тріпіцькав.

– Зозулька моя, – зітхнув я. – Вже тобі недовго лишилося.

Я вставив штекер телефону в гніздо і подумав, що варто було б знайти, де вони зберігають гроші та цінності, бо якщо цього не зроблю я, то зробить вуйко Бодьо.

Порядна галицька родина ховає гроші в шухляді з білизною. Під жіночими майтками – фланелевими, коронковими і шовковими – я знайшов пуделочко з золотим дріб’язком. Тепер я можу сміливо дивитися в майбутнє. Переховавши цінності, я повернувся до телефону і подзвонив Данці.

– Привіт, – сказав я. – Вже по всьому.

– А ти як?

– Нормально. Я випив кілька склянок води з содою.

– Може, пора викликати «швидку»?

– Зараз викличу. Не ночувати ж мені з трупами.

– Ти гадаєш, їх заберуть?

– Ну, ясно. Медекспертиза і таке інше…

– Тоді щасливо. Завтра приїдь до мене. Па.

– Па, цілую.

Завершення цієї історії ми знайдемо в щоденнику нашого героя.

«8. IX.1987. Лікарі констатували смерть і забрали усіх трьох до моргу. Я подзвонив вуйцьові Бодьові і тремтячим голосом повідомив жахливу новину. Він хотів було рвонути до мене, щоб помогти розділити моє горе, але я переконав його, що мені краще зараз побути самому.

12. IX. Ці дні минули в суцільній біганині. Ніколи не думав, що похорони забирають стільки енергії і часу. Але щойно усе скінчилося, я перебрався до Данки, і ми почали з нею мріяти про наше рожеве майбутнє.

Тепер я багатий вдівець і можу навіть не працювати.