Юрий Винничук - Ги-ги-и

20. IX. Я вже остаточно розслабився і забув думати про язикату Піхву і свого балакучого Прутня, аж раптом він сам мені про себе нагадав.

Сьогодні я побачив, що він трохи підріс, голівка в нього закруглилася і почали проступати виразні риси обличчя. Що б це могло значити?

21. IX. Данка повідомила, що їде завтра до Києва на два тижні. Отже, я лишаюся сам. Якась неясна тривога охоплює мене і змушує частіше, ніж звичайно, ходити до туалету, щоб подивитися на Прутня.

Він таки росте! Але навіщо це мені?

Данка щось уже помітила, бо тепер він не вміщається в її роті, але здається, це їй до вподоби.

23. IX. Щойно Данка поїхала, зміни в мені почали прогресувати. Прутень уже росте як на дріжджах. Зате я сам мовби малію.

Що зі мною таке?

Зменшуюся я не цілим тілом, а лише верхньою його частиною. Ноги залишаються такими, як були, зате вкорочуються руки, худнуть груди, звужуються плечі і голова стає помітно менша.

26. IX. Прутень росте і мужніє. Вже видно у нього голову з очима, ротом і носом. З’явилися шия і плечі, але руки мовби прилипли до тіла.

Прутень уже сягає підлоги і я змушений носити штани з розрізаною матнею. Страх охоплює мене і паралізує. Може, це розплата за мій злочин?

27. IX. – Це твій кінець, – сказав мені Прутень і засміявся.

– Що це таке робиться? – питаю його. – Поясни щось!

– Ти злочинець! Ти вбив мою Розамунду. І тепер мусиш заплатити.

– Але чим?

Він знову розсміявся і я побачив у його роті білі зуби.

28. IX. Коли я дивлюся в дзеркало, то бачу якусь жахливу потвору. Моя верхня половина тіла така, як буває у карликів, зате Прутень вже волочиться по підлозі, мов хвіст дракона.

2. Х. Знову мене навідала думка відрізати його, але страх не дає це зробити. Все ще не віриться, що ця метаморфоза не остаточна, а тимчасова і небавом усе повернеться до звичного стану.

Прутень відверто кпить із мене, а коли я запитую, навіщо йому це все, він відказує одне: «Побачиш!»

3. Х. Сьогодні його руки відділилися від решти тіла і почали рухатися. Він навіть дав мені щигля в ніс і дуже тим тішився.

А ще любить клацати зубами і показувати мені язика.

Коли мені треба до туалету, я вже навіть не маю змоги підняти його і він сам підноситься, наче слонячий хобот.

4. Х. Я вже такий малий, що скидаюся верхньою половиною на новонароджену дитину.

Волосся на голові вилізло і череп відсвічує слизькою лисиною. Випали брови, і зник заріст на вусах та бороді. Обличчя набрало кольору насиченої червоної барви.

Я відчуваю, що зуби стали еластичнішими і гнуться.

5. Х. Мої руки настільки змаліли, що їх майже нема. Від плечей до ліктів вони зрослися з тілом і лише від ліктів можна ними рухати. Але що з того, коли вони такі слабі.

Прутня я вже не бачу, він опинився тепер позаду мене, за моєю спиною. Але я чую його зловтішне хихотіння, відчуваю його руки на собі, як вони торкаються мене і погладжують мою голову. Не скажу, що це неприємно. Далі свої відчуття мушу записати на магнітофон, бо втримати ручку не маю сил».

Голос героя звучить глухо, як у бочці, він часто плямкає, слова вимовляє не чітко.

«6. Х. Руки зникли остаточно. Зуби теж. Голова злилася з тілом. Нема вже в мене ні вух, ні носа, ні очей. Тобто я не втратив змоги бачити, нюхати і слухати, ба навіть говорити, але вже цього всього на мені нема.

Я чистий, гладенький і червоний.

Рука Прутня відтягує на мені шкірку і ось я відчуваю, як з мого рота б’є струмінь солоної рідини. Це якесь нове для мене враження, мовби я цюняю через рот. Увечері в ліжку рука Прутня гладить мене і пестить, відтягуючи раз у раз шкірку, насолода охоплює мене, і я випускаю з себе сперму.

Таке враження, що я перетворився на Прутня, а він став мною.

Він настільки захоплений тими змінами, які відбулися в нас, що дає мені змогу вести мій щоденник далі. На жаль, експеримент із магнітофоном себе не виправдав, бо мені важко вимовляти слова. Тоді Прутень вирішив цю проблему інакше – він прив’язує до мене олівець і я, рухаючись по папері, продовжую свої записки.

– Навіщо це тобі? – питаю я в нього.

– Для науки. Описуй всі свої відчуття. Хтозна, може, колись ми дістанемо за це Нобелівську премію.

7. Х. Приїхала Данка. Ми її зустріли на вокзалі з квітами. Данка геть нічого не помітила.

Мій Прутень капка в капку вилитий я. Всі манери мої, і голос, і звички він успадкував так старанно, що я й сам не відрізню його від себе колишнього.

Два тижні без Піхви, скажу вам, тяжко. І я з самого ранку відчував нестримне збудження. Ледве дочекався, коли Данка після ванни розляглася на постелі, мене загнали в Піхву і почали довбати.