Юрий Винничук - Ги-ги-и

Цвинтар безнадійно малів, незабаром на ньому залишилася одна каплиця і та потвора. Вона не панікувала, а навпаки поводилася агресивно. Вона ліпила снігові кульки і шпурляла в нас, цілячи в очі, а що сніг був з крему, то наше вбрання незабаром було геть запацькане. Ножі і виделки гостей намагалися її поцілити, але потвора виявилася надто прудкою, і тіло її продовжувало стискатися, надиматися і видовжуватися. Раптом потвора витягла свої лапи, схопила мене і за мить я опинився з нею на рештках торту. Ножі і виделки не переставали штрикати, я з усіх сил ухилявся, ховався за каплицю, запорпувався у сніг, накривався хрестом і кричав Еммі, щоб мене рятувала, але вона спостерігала усе байдужими очима. Я заскочив до каплиці і причаївся, стежачи у шпарку, що буде далі. Раптом чийсь ніж таки попав у потвору, вона пронизливо закричала і луснула, обтраскавши усіх кремами. Потім я відчув хрускіт каплиці на чиїхось зубах, м’який дотик язика і розтікання мого тіла по піднебінню в гарячій купелі слини.

– Обережно, він зовсім не їстівний, – пролунав голос Емми.

Хтось закашлявся і я вилетів корком на стіл. Від торту зосталися тільки крихти. Емма полила мене чаєм, змиваючи крем і чужу слину, я мирно заснув, та легше від цього мені не стало.

Емма зодягла філіжанку кави, взула годинник на босу ногу, заплела у волосся стиглі грона винограду з гніздом вивільги, вбрала на голову равлика і вирушила на ранкову прогулянку.

В саду дзижчали яблуні, і скапувало сонце в мурашники. Квіти пурхали зі стебла на стебло і розливали пахощі, від яких крутилися голови у яблунь, і вони ледве втримували рівновагу, щоб не звалитися в насмішкувату траву.

Коти гнали спирт у кущах ясьмину і чекали на прихід Емми.

Емма, побачивши їх, привітно помахала равликом, розхлюпавши при цьому каву з філіжанки. Кілька виноградин луснуло на сонці і витекли з них очі зелені.

Спирт бив котам у голови і спонукав до бесіди – чомусь бельгійською мовою. Можливо, то були бельгійські коти-націоналісти.

Равлик спробував кукурікнути, вдаючи моржа, але коти не були дурнями і покрутили хвостами біля скронь.

З неба звисли довгі білі клюски, вітер ними гойднув і листя, збите з дерев, посипалося на голову Еммі.

Равлик панічно щезав у підсвідомості.

Спирт піднімався по стеблах вгору і випаровувався у небо.

Годинник подавав надії на зміну пори року, але котам уже було все по цимбалах – вони лежали покотом, проспиртовані до останньої кісточки. Тоді годинник зірвався з ноги Емми і покотився до обрію. Там він зняв угору стрілки й проказав молитву, якої навчила його Емма, і білі клюски тоді обняли його і підняла до верховин.

Емма провела його поглядом і зрозуміла, що прогулянка не вдалася.

– Кляті коти, – сказала вона і, вирвавши їх всіх до одного, пожбурила в найглухіший кут саду.

П’яне небо текло назад. Натомість оголювався безмір велетенського дзиґаря.

цукор показував дванадцяту годину з вікна посипалися пелюстки рожі і вкрили мій стіл з паперами

папери зсипали слова у каламар там булькало і плямкало слова тонули в атраменті і перетворювалися в ніщо

черево повне жаб прийшло і постукало в двері

піди відчини сказав телевізор мовби й не до мене але враз перервав показ концерту жовтих помаранчів і засвітлив мій будинок і двері біля яких зупинилося черево

пук-пук-пук

хто там?

пук-пук-пук – це я

хто я?

пук-пук-пук – прекрасна Емма Зунц

неправда – ти гидке черево з жабами

пук-пук-пук – подивися в шпарку покажу кіндзярку

я подивився у шпарку побачив справжню кіндзярку і відчинив двері

куди зникло черево?

переді мною стояла прекрасна Емма

ах! – сказав я і зомлів

Емма взяла мене на руки занесла в хату поклала на ліжко і стала хухати доки не розхухала і тоді я ожив поклав руку їй на кіндзярку й почув як палає вона любов’ю до мене

вітер звіяв пелюстки рожі зі столу і вкрив нас мов снігом і ми пірнули в рожевий сніг

я кохав її буряно я кохав її електрично з кожним кохом я малів і малів перетворюючись на нікудишнього слимачка

коли цукор показав третю я вже був як пелюстка рожі

вона плюнула на мене і приклеїла собі до кіндзярки

тепер кожен до кого постукає Емма Зунц зазирнувши у шпарку бачить мене розіп’ятого на кіндзярку

а на мені розіп’ятого себе а на собі розіп’ятого тебе а на тобі розіп’ятого його

але від цього мені легше не стало