Юрий Винничук - Ги-ги-и

Нам було так радісно і весело, що ми й не помітили двох похмурих карликів, які спостерігали за нашими забавами осудливими поглядами, а помітивши їх, ми стали шпурляти в них кремом так, що їхні поважні чорні костюми з золотими пупцлями в темно-сині ганцлі на штруцлях перетворилися на якесь дрантя з кремовими френзлями в білі клюксклі на фарфоцлях.

Це було так смішно, що ми аж заливалися, а Сюся зробила сюсю.

Що сталося з карликами – жах якийсь! Вони похапали лопати і почали нас закопувати, спочатку нас закопували пашкалатом, щоб ми зав’язли, а потім драглями, я вже зверху полили густою струдльою і присипали прухом.

Так ми були поховані в торті і тільки через десять тисяч років якийсь молодий фламайрик, що на ту пору досяг належного рівня цивілізації внаслідок еволюції, виявив нас, але не здогадуючись про надзвичайну наукову вартість свого відкриття, спокійно намастив нас на кавалок скракля і зжував, запиваючи струдльою.

Емма, яку він намащував останньою, намагалася пояснити всю безглуздість його вчинку, але той, очевидно, сприймаючи голос за шелест газети, навіть не спробував прислухатися.

Намастив спочатку її пишні стегна, далі круглий і м’який живіт, потім тугі й солодкі перса, а коли намащував голову, Емма сказала:

– Щоб ти вдавився, бевзю!

І той фламайрик таки дійсно закашлявся, зашмаркався, захльоркався і здох.

Нам, щоправда, легше від цього не стало.

Цього бенкету я не забуду ніколи. Особливо торта. Його винесло вісім дебелих кухарів, чиї товсті мордяки набрякли кров’ю від надлюдських зусиль, а ноги вгиналися, їхні очі виблискували потойбічним сяєвом, а на вустах кривлялася усмішка, що була звернена не назовні до гостей, а всередину, в самих себе, і це дуже дико виглядало.

Кухарі виклали торта на стіл і вийшли. Тільки тепер усі побачили, що його оздобили під зимовий цвинтар. Посередині стирчала стара облуплена каплиця з побитими вітражами вікон, з полущеною черепицею, а довкола височіли чорні скелети дерев з гніздами вороння, куделями омели та незліченні кущі. Поміж дерев і кущів прозирали перехняблені хрести. Це, вочевидь, був дуже старий цвинтар.

Гості заніміло розглядали торт, і ніхто не насмілювався першим штрикнути у нього ножем.

– Я цього торта їсти не буду, – шепнула мені Емма.

Раптом баламкнув дзиґар на стіні і почало вибивати північ. Поміж могилами війнув вітерець, здіймаючи вгору куряви снігу. А як вдарило дванадцяту, могили здригнулися разом з хрестами і порозкривалися, а з них повилазили покійники.

Публіка застогнала від захвату і стримуваного жаху. Панночка з прищем на носі, що сиділа ліворуч від мене, знепритомніла й беркицьнула горініж разом з кріслом. Я не став їй помагати, щоб не проґавити чогось цікавого.

Покійники сиділи кожен на своїй могилі і роздивлялися так, начеб це вони прийшли у гості, а не ми. Двері каплиці затремтіли від важких ударів зсередини. Іржавий замок мужньо якийсь час тримався, однак дошки таки тріснули і розлетілися, а звідти вискочила якась чудернацька потвора. Це було щось пухке й кругле на тоненьких павучих ніжках і з такими ж тоненькими руками чи лапами, що аж дивно було, яким чином воно могло вивалити ці двері. Потвора весь час міняла свою форму, роблячись то подовгастою, то круглою, як м’яч, то втягуючи всередину живота, скидаючись на полумисок. Ось вона підстрибнула, закрутилася дзиґою, розбризкуючи крем, а тоді запхала довгі пальці до писка і лунко свиснула. І враз усі небіжчики застрибали, замахали руками, загаласували й кинулися у танок.

Мерці з жахним завиванням носилися по цвинтарі, сполохані ворони кричали так, наче їх живцем скубали, хрести то падали, то піднімалися, а сніг злітав у повітря і опускався, витанцьовуючи щось дике і несамовите.

Ще одна панночка, хоч і без прищів, заверещала і загула під стіл. Мій сусід праворуч ніжно поклав свою ногу їй на горлянку, щоб не так голосно кричала, і легенько натиснув. Пролунав здушений писк, і панночка заспокоїлася. Я вдав, що нічого не помітив, вона мені й так не надто подобалася.

Мені уся ця вакханалія на поверхні торта видалася надто затяжною, я узяв ножа і, відпанахавши добрий шмат цвинтаря, хутенько зметляв його разом із могилами, деревами, хрестами і небіжчиками, що стрибали, мов заведені. Усе це виявилося цілком їстівним і смачним.

За моїм прикладом рушили й інші гості, вони почали краяти цвинтар з усіх боків, небіжчики запанікували, стрибали з шматка на шматок, вилазили на дерева, запорпувалися назад у могили, але кінець кожного був однаковим – вони всі потрапляли в роззявлені писки.