Джон Фаулз - Маг

А ще ці кроки, плутанина нібито не пов’язаних між собою образів і подій, фото на шафці з курйозами, погляди скоса, Алісон, дівчинка на ймення Лілі з осяяною промінням головою…

Я вже засинав.

І тоді почалося — дуже злегка й стиха, як у маренні, невловимо й неясно. Спершу я подумав, що це звуки патефона в Кончісовій спальні. Я сів, притисся вухом до стіни й прислухався. Зіскочив з ліжка й кинувся до вікна. Звук надходив знадвору, з півночі, з пагорбів, що за милю-дві звідси. Не видно ні одного вогника, виразно чути тільки цвіркунів у саду. І такий тихий, що межує з примарним, гул чоловічих голосів, спів величезного хору. «Рибалки? — подумав я. — Але що їм робити на пагорбах? Пастухи? Але ж вони ходять поодинці».

Спів зазвучав гучніше й виразніше — ніби під подувом вітру, а проте стояло безвітря. І стишився. На коротку, випалу з реальности мить у пісні причулося щось знайоме. Та ні, такого не може бути. Ось вона завмирає мало не до цілковитої тиші.

Зненацька — неймовірно, приголомшливо — спів знову набирає гучности, й тут уже годі сумніватися. Так, це пісня «Типперері» [99] «It’s A Long Way To Tipperary» («Далека дорога до Типперері») — маршова пісня ірландських батальйонів британської армії, складена 1912 року. На початку Першої світової війни британські союзники Франції висадилися в Булоні, й кожний полк, проходячи через місто, співавсвою пісню. Ірландські стрільці виконали там «Типперері». . Чи то через велику віддаль, чи то через навмисно пригальмоване обертання платівки (еге ж бо, таки платівки), чи то через збої тональности — не знаю чому, але пісня тяглася спроквола й невиразно, як уві сні, немовби її заводили зірки й треба було подолати безконечний нічний простір, щоб долинути до мене.

Я підійшов до дверей, відчинив їх. Спало на думку, що патефон чи електропрогравач має бути в Кончісовій кімнаті. Напевно, якимсь чином до нього під’єднано динаміки, поставлені на пагорбах. Цілком можливо, що в комірчині є генератор і все потрібне причандалля. Та ні, у віллі стоїть мертва тиша. Зачинивши двері, я сперся на них. Пісня й нічні звуки лилися з пітьми, протікали крізь сосновий бір, напливали на віллу й спадали до моря.

Мимохіть я всміхнувся, усвідомивши комічність і нерозумну, делікатну, зворушливу поетичність останніх кількох хвилин. Мабуть, Кончіс затіяв цей мудрований жарт, щоб розважити мене, а заодно й нишком випробувати на чуття гумору, такт і кмітливість. Не варто винюхувати, як йому це вдалося. Вранці все з’ясується. Наразі ж непогано було б порозважатися до решти. Я підійшов до вікна.

Спів стихає, його ледь чути. Натомість дедалі гостріше чути щось інше. Це душок каналізації, що вже дав був себе знати. Тепер він переродився в жахливий сморід, що згустив нерухоме повітря, в нудотну суміш випарів гнилої плоті й екскрементів, нестерпно огидну — аж так, що довелося затиснути носа й дихати ротом.

Під вікнами моєї кімнати хатку і віллу сполучав вузький пасаж. Я вихилився з вікна, припустивши, що сморід надходить зблизька. Не сумнівався, що він має щось спільне з піснею. На думку навернувся труп німця у вирві. Але внизу я не зауважив чогось незвичайного. Нічого там не діялося.

Спів завмер. Невдовзі влігся і сморід. Я постояв ще десять-п’ятнадцять хвилин, нагостривши вуха й навівши очі. Ані руху, ані звуку надворі. В оселі ані не шелесне. Не потріскують сходи, не риплять двері. А цвіркуни джеркочуть, зірки підморгують — ніби нічого й не сталося. Я принюхався. Гнилий запашок ще не розвіявся, але його вже перебивав антисептичний дух піній і морської води.

Незабаром постало враження, що все це примарилося. Добру годину я не міг заснути. За цей час не сталося жодної події й не знайшлося жодного переконливого пояснення.

Я потрапив у володіння Просперо.

Хтось постукав у двері. За відчиненим вікном, за тінистим прошарком повітря палало небо. По стіні над ліжком повзла муха. Я глянув на годинник. Пів на одинадцяту. Підійшовши до дверей, я почув, як, човгаючи капцями, спускається сходами Марія.

В яскравому світлі дня, на тлі цвіркотіння цикад нічна пригода здавалася вигаданою. Схоже на те, що я вчора чимсь одурманився. Однак голова ясна, думки прозорі. Я одягнувся, поголився й пішов під колонаду снідати. Мовчазна Марія принесла каву.

— О киріос? — спитав я, маючи на увазі Кончіса.

— Ефаге. Ейне епано.

Тобто «З’їв. Він нагорі». Як і тутешні селяни, вона в розмові з чужоземцем не дбала про чітку вимову й прудко тягла белькітливу низку голосних звуків.