Джон Фаулз - Маг

Рано-вранці німці заходилися бомбардувати. Ще гаразд не розвиднилося, а вони вже пішли в наступ. Їхні генерали припустилися тої самої помилки, що й наші минулого дня, а військо зазнало ще важчих втрат.

Противник проминув мою вирву й просунувся до наших шанців, але атаку відбито майже зразу. Я здогадувався про ці події, прислухаючись до гулу бою. І з того, що до мого плеча вперся ногою німецький вояк. Вжив моє тіло як підніжок, щоб було зручніше прицілюватися.

Знову запала ніч. Десь на півдні гриміла війна, а на нашій дільниці панував спокій. Січа дійшла кінця. Ми втратили близько тринадцяти тисяч убитими. Тринадцять тисяч душ зі спогадами, відчуттями й почуттями, тринадцять тисяч світів, всесвітів — бо ж душа людини більшою мірою всесвіт, ніж сам Всесвіт — ось яка ціна кількасот ярдів нікому не потрібного болота.

Опівночі я по-пластунському поповз до села. Боявся стати мішенню якогось заскоченого зненацька вартового. Але тут не було живої душі, тільки трупи лежали покотом. Я опинився посередині мертвої пустки. Рушивши комунікаційною траншеєю, я вслуховувався в тишу й спотикався об мерців. Нарешті я почув розмову по-англійському й гучно озвався. Це були санітари з ношами. Обходили поле бою й перевіряли, чи серед убитих не замішалися поранені. Я пояснив, що мене контузило вибухом.

Мені повірили, не засумнівалися. Траплялися й дивніші речі. Від санітарів я дізнався, де тепер те, що залишилося від мого батальйону. Я керувався не якимсь наперед продуманим планом, а дитячим інстинктом, що велів повернутися додому. Однак, як кажуть іспанці, той, хто потопає, скоро навчиться плавати. Зрозуміло, що мене офіційно вважають загиблим. Якщо втечу, то принаймні ніхто не кинеться навздогін. До ранку я вже відійшов на десять миль від фронту. Мав трохи грошей, а в моїй родині міжетнічною мовою завжди була французька. Вдень я знайшов дах і харч у селян, а вночі рушив полями на захід, через Артуа до Булоні.

Я добрався на місце після тижневої мандрівки тим самим шляхом, яким ішли втікачі в 1790-х роках. Булонь кишіла солдатами й військовими полісменами. Я впав у розпач. Не було й мови про те, щоб без документів сісти на корабель. Я подумував був підійти до капітана й набрехати, що мені обчистили кишені… але не здобувся на таке нахабство. Нарешті доля змилостивилася наді мною й дала нагоду самому обчистити кишеню. Я познайомився з п’яним як чіп піхотинцем із Стрілецької бригади й напоїв його ще дужче. Поки той бідолаха хропів у кімнатці над портовою таверною, я встиг сісти на корабель.

Ось тоді в мене почалися справдешні прикрощі. Але на сьогодні досить.

Ми мовчали. Сюркотіли цвіркуни. Десь високо, серед зірок, по-прадавньому крумкав якийсь нічний птах.

— І що сталося, коли ви повернулися додому?

— Вже пізно.

— Але ж…

— Завтра.

Кончіс знову засвітив лампу. Підкрутивши ґнота, випростувався й задивився на мене.

— Чи не соромно вам гостювати у зрадника батьківщини?

— Як гадаю, ви не зрадили людства.

Ми підійшли під вікна його спальні.

— Людство — це дрібниці. Аби тільки не зрадити самого себе.

— Мабуть, можна було б ствердити, що й Гітлер себе не зрадив.

Кончіс обернувся до мене.

— Маєте рацію. Він — ні. Зате мільйони німців — так. Ось у чому трагедія. Не в тому, що одна людина посміла коїти лихо, а в тому, що мільйони громадян не наважилися стати поборниками добра.

Провівши мене до моєї спальні, він і там засвітив лампу.

— На добраніч, Ніколасе.

— На добраніч. І…

Але Кончіс звів руку на знак замовкнути й не тратити слів на подяки. І вийшов.

Повернувшись із ванної, я глянув на годинник. За чверть перша. Я роздягнувся, згасив лампу й трохи постояв біля відчиненого вікна. У нерухомому повітрі стояв прикрий душок каналізаційних стоків. Улігшись, я думав про Кончіса.

Тобто губився в думках, бо ж кожну нитку моїх розмірковувань обривав парадокс. Тепер Кончіс справляв враження людянішого, ніж було раніш, піддатливішого властивим звичайній людині слабкостям, та це враження псував брак щирости в його оповіді. Відвертість із розрахунку дуже відрізняється від простосердої відвертости. Додаткового, фатального виміру набувала Кончісова безсторонність, яка годилася б скоріше романістові у ставленні до персонажа, ніж старому, дуже зміненому плином часу чоловікові, що описує себе самого замолоду. Всупереч задуму, оповідь набагато більшою мірою біографічна, ніж автобіографічна, це набагато більшою мірою прихована нотація, ніж чистосерда сповідь. Не такий я вже самовпевнений, щоб не побачити, що можу з неї чогось навчитися. Але звідки Кончіс це виснував, так мало знаючи про мене? Яке йому до цього діло?