Джон Фаулз - Маг

Сонце хилилося до обрію; ніч у Греції настає швидко, майже як у тропіках. Мені не хотілося спускатися крутими стежками північного схилу. Повісивши рукавичку посередині горішньої перекладини воріт, я наддав ходу. За півгодини мене осяяв чудовий здогад про те, що Кончіс трансвестит. А невдовзі, чого зі мною не було вже кілька місяців, я замугикав пісеньку.

Про візит до Кончіса я не сказав нікому, навіть Мелі, й годинами розмірковував над тим, хто ж ця таємнича мешканка вілли. І дійшов висновку, що вона, мабуть-таки, недоумкувата дружина. Ось звідки замкнутість помешкання й мовчазні слуги.

Я розмірковував також про самого Кончіса. Я не був певен, що він не звичайнісінький гомосексуаліст; якщо так, то можна витлумачити Мітфордову загадкову засторогу, хоч і в не дуже для мене приємний спосіб.

Нервовість старого чоловіка, його перебігання з місця на місце, перескакування з теми на тему, замашна хода, афористична, ухильна манера говорити, вигадливо зведені на прощання руки — всі ці примхи наводили на гадку — точніше, мали наводити на гадку, що він хоче видаватися молодшим і здоровішим, ніж насправді.

Залишався ще чудний випадок зі збіркою поезій, яку Кончіс явно тримав напоготові, щоб приголомшити мене. Тої першої неділі я довго купався, відпливав далеко від берега, й він легко міг підкинути речі на мис Бурані, поки я був у воді. Однак такий спосіб знайомства видавався дуже вже хитромудрим. І що мають означати його запитання, чи я не «обранець», та твердження «перед нами багато відкриттів»? Це могли бути попросту порожні слова; вони могли також свідчити, що Кончіс божевільний. Ну а ця фраза «для кого один, а для кого й ні…» Я добре запам’ятав, з яким погано прихованим презирством він вимовив її.

Я знайшов у шкільній бібліотеці великомасштабну мапу острова. На ній позначено межі земельної ділянки «Бурані». Вона простягалась, особливо у східному напрямку, далі, ніж я гадав: добрих шість чи сім гектарів, майже п’ятнадцять акрів. Знову й знову у виснажливі рутинні години, проведені в чистилищі, тобто над «Курсом англійської мови» Екерслі [59] Чарлз-Еварт Екерслі (1892–1967) — англійський мовознавець і педагог. , я думав про віллу, що загніздилася на самотньому мисі.

Я любив уроки розмовної англійської, любив заняття за ускладненою програмою з класом, який у школі називали «шостий філологічний», з групою вісімнадцятилітніх бевзів, які вивчали мови з тієї причини, що не могли дати собі ради з точними науками, але страшенно нудився від безконечної мороки — втовкмачувати в голову початківцям ази мови. «Що я роблю? Я зводжу руку. Що він робить? Він зводить руку. Що вони роблять? Вони зводять руки. Чи звели вони руки? Так, вони звели руки».

Я почувався так, як тенісист-майстер, приречений грати з невмійками й виймати з сітки їхні спартачені м’ячі. Поглядаючи у вікно на синє небо, на море й кипариси, я молився, щоб скоріше добіг кінця день, щоб тоді піти до вчительського крила, лягти на постіль і хильнути узо. Здавалося, зелень «Бурані» належить до зовсім іншого світу; вона і далека, і близька водночас; а маленькі таємниці, що до кінця тижня стали в моїх очах просто крихітні, тільки додавали ризикового присмаку цій сподіваній приємності, подарованій цивілізацією.

Цього разу Кончіс чекав мене за столом. Я недбало поставив під стіною свою похідну сумку, він гукнув Марії, щоб подала чай. Поводився не дуже ексцентрично. Мабуть, тому, що, цілком очевидно, вирішив вивудити з мене якнайбільше відомостей. Ми побалакали про школу, про Оксфорд, про мою родину, про викладання англійської чужоземцям, про те, чому я приїхав у Грецію. Хоч він так і сипав питаннями, однак не відчувалося щирого зацікавлення моїми відповідями. Йому йшлося про інше — про вияви моєї поведінки, про тип людей, до якого я належу. Я цікавив Кончіса не як особа, а як зразок. Раз чи двічі я спробував помінятися з ним ролями, але він знову дав зрозуміти, що не хоче вести мову про себе. А про рукавичку я й словом не обмовився.

Тільки один-єдиний раз, як гадаю, Кончіс справді здивувався. Він спитав, звідки взялося моє незвичне прізвище.

— Воно французьке. Мої предки були гуґеноти.

— Он як.

— Був такий письменник — Оноре Д’Юрфе…

Кончіс окинув мене бистрим оком.

— Це ваш предок?

— Так стверджує наша родинна традиція. Ніхто не з’ясовував цього. Принаймні я нічого про таке не знаю.

Бідний старий Д’Юрфе. Скільки разів я посилався на нього, даючи зрозуміти, що в моїх жилах тече кров людей високої культури давніх віків… Я усміхнувся у відповідь на непідробно теплу, мало не осяйну Кончісову усмішку.