Джон Фаулз - Маг

— Є дві версії цієї історії. Облишмо їх. Для них я відлюдник. Ні з ким не бачуся. Ви зрозуміли?

— Певна річ. Нікому не скажу.

Я здогадався, яке буде друге прохання. Не приходити на віллу.

— Друге прохання. Ви прийдете сюди в суботу й заночуєте — до понеділка. Якщо вас не лякає ранкова мандрівка.

— Дякую. Дуже дякую. Буду радий.

— Як гадаю, перед нами багато відкриттів.

— «Невтомно будемо шукати»?

— Ви прочитали це в книжці на пляжі?

— Невже не для того ви її залишили, щоб я прочитав?

— А звідки мені було знати, що ви туди прийдете?

— Я відчував, що за мною спостерігають.

Втупившись у мене темно-карими очима, Кончіс барився з відповіддю. Бліда тінь усмішки.

— Чи й тепер таке відчуваєте?

І знову він глянув за мою спину так, ніби побачив щось у лісі. Я оглянувся. В соснах нікого не було. Подивився на Кончіса. Може, жартує? На його губах і далі тремтіла прикра іронічна усмішка.

— А що, справді спостерігають?

— Я просто спитав, пане Ерфе, — простягнув він руку. — Якщо ви чомусь не зможете прийти, то залишіть у Сарантопулоса записку. Гермес її забере. Тут вона буде наступного ранку.

Коли я тиснув Кончісові руку, в мене на обличчі, мабуть, відображалася підозрілість, яку він хотів навіяти. Довше, ніж цього вимагають правила бонтону, він затримав мою долоню у своїй. Міцно тиснув і допитливо дивився на мене.

— Пам’ятайте. Випадок.

— Хай буде так, як кажете.

— А тепер ідіть.

Я роблено всміхнувся. Якісь дурниці — запросити, а тоді спровадити, ніби я зловживаю його терпінням. Кончіс не змінив свого рішення, тож я злегка вклонився й подякував за чай. Він відповів таким самим уклоном. Не залишалося нічого іншого, як піти собі.

Пройшовши ярдів п’ятдесят, я оглянувся. Він не зрушив із місця — повновладний господар маєтностей. Я махнув рукою, й він звів руки чужинським жерцівським жестом, неначе благословляючи по-давньому. Коли я знову обернувся, дім майже сховався за деревами, а Кончіса вже не було.

Хай там хто він, а таких людей я ще не бачив. У його палючих очах вражало щось більше, ніж самотність, старечі примхи й фантазії. Щось більше крилося за дивним способом провадити розмову, в якій Кончіс неждано порушував якусь тему і так само неждано відходив від неї, за несподіваними загадковими поглядами в порожнечу. Я й не гадав, що в лісі, за якихось сто ярдів, знайду розв’язок загадки.

Уже здалеку я зауважив, що над лазівкою біля брами «Бурані» щось біліє. Подумав був, що це носовичок, але, нагнувшись, побачив кремову рукавичку — жіночу, довгу, аж по лікоть. З вивороту пришито жовтуватий ярлик, на якому блакитними шовковими нитками вишито слова Mireille, Gantière [57] Ґалантерея Мірей (франц.). . І ярлик, і сама рукавичка видавалися дуже старосвітськими, видобутими з прабабусиної скрині. Я понюхав — так воно і є, той самий аромат, що й від рушника тиждень тому: старомодний, мускусний, сандаловий. Коли Кончіс сказав, що минулого тижня був на Муці, мене спантеличило тільки одне — цей солодкуватий запах жіночих парфумів.

Я почав здогадуватися, чому він уникає пліток і несподіваних візитів. Не розумів тільки, навіщо наражається на те, що я вже за тиждень зможу розкрити його таємницю. Я не міг уявити, що робить серед лісу ця дама в рукавичках, які годиться надівати на кінні перегони в Аскоті [58] Аскот — містечко в Беркширі, за сорок кілометрів від Лондона, відоме передусім щорічними кінними перегонами, які відбуваються за десять кілометрів від Віндзорського замку. ; не міг здогадатися, хто вона така. Могла бути коханкою, але так само й дочкою, дружиною чи сестрою Кончіса — недоумкуватою й старезною. Мені спало на думку, що до лісу й на Муцу її пускають з однією умовою — нікому не потрапляти на очі. Минулої неділі вона бачила мене, а сьогодні почула мій голос і спробувала підглядати — ось чим можна пояснити прудкі погляди цього старигана мені за спину, та й усю його нервозну настороженість. Він знав, що ця жінка «на прогулянці», ось звідки й другий столовий куверт, і загадковий дзвіночок.

Я обернувся, майже готовий почути смішок, дурнувате хихикання, однак, глянувши на густі тінисті кущі біля брами й пригадавши наш понурий натяк про Шекспірового Просперо, припустив простіше й страшніше. Не недоумкуватість, а якась жахлива потворність. «Не все з того було молоде і прекрасне, пане Ерфе». Вперше за весь час на острові я відчув, як від безлюддя по спині побігли холодні дрижаки.