Пауло Коэльо - Брида

Проте інші люди – люди, які мали стосунок до світу магії й відвідували ті самі курси, що їх відвідувала вона, запевняли, що це лихий чаклун, який володіє таємницями чорної магії і вбив своїми чарами одного чоловіка лише тому, що закохався в його дружину. За цей злочин він приречений блукати в лісах, хоч і є Наставником.

«Можливо, від самоти в нього помутився розум», – подумала Брида, відчувши новий напад паніки. Попри молодість, вона вже знала, якої шкоди може завдати самота людям, а надто літнім людям. Вона зустрічала людей, які втрачали всю радість від життя, бо більше не могли боротися із самотністю і зрештою впадали в розпач, безнадійно загрузнувши в ньому. Це були переважно ті, хто вважав, що у світі більше немає місця ані для гідності, ані для слави, і лиш лопотіли без угаву, обговорюючи помилки інших. Це були люди, яких самотність перетворила на суддів, чиї вироки розліталися з вітром на всі чотири сторони світу, долітаючи до кожного, хто хотів їх слухати. То, може, і Маг збожеволів від самоти?

Зненацька десь зовсім близько від неї почулося шарудіння, і вона аж підстрибнула, а її серце тьохнуло. Забуття, в якому вона перебувала ще кілька хвилин тому, вмить розвіялося. Вона розглянулася навколо, але нічого не змогла розгледіти. Десь у животі народився страх і хвилею прокотився по всьому тілу.

«Мені треба опанувати себе», – подумала вона. Але хіба це можливо. Гадюки, скорпіони та інші дитячі страхи заполонили її уяву. Брида була надто настрахана, щоб відразу заспокоїтися. Перед нею виникло нове видіння: могутній чаклун укладає договір із дияволом, приносить у жертву її життя.

– Де ви? – гукнула вона нарешті.

Вона вже не хотіла справити враження. Єдине, чого вона хотіла, – вибратися звідси.

Ніхто не відповів.

– Я не хочу тут залишатися! Рятуйте! Допоможіть!

Але їй відповів лише ліс своїми дивними звуками. Брида мало не збожеволіла від страху, вона боялася знепритомніти. Але цього робити не слід; тепер, коли вона впевнена, що його близько немає, непритомність могла б поставити її у скрутне становище. Вона повинна зберегти самовладання.

Подумавши так, вона відчула, як у ній народжується сила, що прагне допомогти їй зберегти його. «Я не повинна кричати», – була її перша думка. Її крики могли привернути увагу інших чоловіків, які жили в цьому лісі, а чоловіки, що живуть у лісах, можуть бути небезпечнішими за хижих звірів.

– Я вірую, – тихо повторювала вона. – Вірую в Бога, вірую в мого янгола-охоронця, що прилетів сюди зі мною й оберігає мене. Я не знаю, який він і де він, але знаю, він близько. І не спіткнуся об жоден камінь.

Її останньою фразою була цитата з псалма, який вона вивчила в дитинстві та про який багато років не згадувала. Її навчила його бабуся, яка померла не так давно. Їй хотілося б, щоб вона була в цю мить поруч із нею; щойно вона про це подумала, як відчула присутність близької людини.

Вона збагнула, що існує велика різниця між небезпекою і страхом.

«Той, хто живе під захистом Господа…» – так починався той псалом. Вона звернула увагу на те, що їй пригадалися всі слова, одне за одним, так ніби її бабуся справді була поряд і проказувала їх для неї. Вона проказувала слова псалма, не зупиняючись, і, попри страх, помалу заспокоїлась. Цієї миті вона не мала вибору: або вона вірить у Бога та у свого янгола-охоронця, або впадає в розпач.

Вона відчувала присутність сили, яка оберігала її. «Я повинна вірити в присутність цієї сили. Я не можу пояснити її, але вона існує. І вона залишатиметься зі мною всю ніч, бо я не зможу вийти звідси сама-одна».

Дитиною вона часто прокидалася серед ночі, охоплена страхом. У такі ночі її батько підходив із нею до вікна й показував їй місто, в якому вони жили. Він розповідав їй про нічних сторожів, про молочника, який уже розвозив молоко, про пекаря, що випікав хліб на завтра. Батько робив так, щоб розігнати страховищ, які приходили до неї вночі, й замінити їх у її уяві людьми, що дивилися на неї крізь темряву. «Ніч – не більш як частина дня», – мав звичай казати він.

Отже, ніч – не більш як частина дня. Тому не тільки світло, а й темрява повинна захищати. Саме в темряві вона може відчути присутність сили, яка оберігає її. Вона повинна довіритися їй. І ця довіра називається Вірою. Ніхто ніколи не міг зрозуміти, що таке Віра. А Віра це саме те почуття, яке тепер опанувало її, непоясненне занурення в таку чорну, як сьогодні, ніч. Вона існує, певно, тільки тому, що довіряється їй. Як ото чудеса ніхто ніколи не міг пояснити, але вони відбуваються для тих, хто вірить у чудеса.