Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

– Не можеш? – повторила королева із сумом. – Спробуй знову: глибоко дихай, заплющ очі й повір.

Аліса засміялася.

– Не примушуй мене спробувати. Лише дурні вірять у те, що неможливе може відбутися.

– Я вважаю, тобі бракує практики, – відповіла королева. – Коли я була твого віку, я тренувалася принаймні півгодини на день: відразу після вранішньої кави я робила все можливе, аби уявити собі п’ять або шість неймовірних речей, які могли трапитися на моєму шляху, й сьогодні я бачу, що більша частина тих речей, які я собі уявляла, перетворилися на реальність. З них і та, що я стала королевою.

Життя постійно нас просить: «Повір!» Вірити, що в будь-яку мить може статися чудо, необхідно для нашої радості, а також для нашого захисту або для того, щоб виправдати наше існування. У сьогоднішньому світі багато людей вважають неможливим покінчити з бідністю, мати справедливе суспільство, зменшити релігійну напругу, яка зростає з кожним днем.

Більшість людей уникають боротьби, посилаючись на найрозмаїтіші причини: конформізм, зрілість, відчуття безглуздого, почуття безпорадності. Ми бачимо, як до нашого ближнього ставляться несправедливо й мовчимо. «Не хочу встрявати в бійку», – так ми пояснюємо свою байдужість.

Це боягузлива поведінка. Той, хто йде по дорозі духовного розвитку несе із собою код честі, який мусить виконувати. Бог завжди чує голос, який протестує проти несправедливості.

А проте вряди-годи ми чуємо такий коментар:

– Я живу з вірою у мрії, часто намагаюся боротися з несправедливістю, але мене завжди спостигає розчарування.

Воїн Світла знає, що ці неможливі битви не можна обминути, й тому він не боїться розчарувань – до того ж він знає могутність свого меча й силу своєї любові. Він категорично осуджує тих, котрі неспроможні ухвалювати рішення, намагаючись перекинути на інших відповідальність за все те зло, яке відбувається у світі.

Якщо він не боротиметься проти несправедливості – навіть, якщо вважатиме, що вона йому не до снаги, – він ніколи не вийде на справжню дорогу.

Мій іранський видавець Араш Хеждазі якось надіслав мені такий текст:

Сьогодні я потрапив під велику зливу, коли йшов по вулиці… Дякувати Богові я мав парасольку й плащ. Проте і плащ, і парасолька, на жаль, були в моєму автомобілі, який стояв далеко. Поки я біг, щоб узяти їх, я думав про дивний сигнал, який одержав від Бога: ми завжди маємо ресурси, необхідні для того, щоб захиститися від негоди, яку готує для нас життя, але в більшості випадків вони ховаються в глибині нашого серця, й тому ми гаємо тривалий час на пошук. Коли ми їх знаходимо, нещастя вже здобуло перемогу над нами.

Тож будьмо завжди готові: інакше ми або втратимо шанс, або програємо битву.

Знаю, що наближається буря, бо можу дивитися в далину й бачити, що відбувається на обрії. Звичайно, мені трохи допомагає вечірнє світло – скоро сутінки, які роблять чіткішими обриси хмар. Я бачу спалахи блискавок.

Ніякого гуркоту. Вітер віє не сильніше й не слабкіше, ніж дотепер. Але я знаю, що наближається гроза, бо я звик дивитися на обрій.

Я зупиняюся – немає нічого збудливішого й моторошнішого, аніж спостерігати, як наближається буря. Перша думка, яка мені спадає, – пошукати захистку, але захисток може стати небезпечним, таким собі різновидом пастки: скоро налетить вітер, а він, схоже, буде потужним і достатнім для того, щоб зривати дахи, розгойдувати й ламати гілля дерев, руйнувати електролінії високої напруги.

Я пригадав старого друга, який дитиною жив у Нормандії і міг спостерігати, як союзні війська висаджувалися у Франції, окупованій нацистами. Ніколи не забуду його розповідь:

Я прокинувся й побачив, що весь виднокіл затулений військовими кораблями. Німецькі солдати на пляжі біля мого будинку спостерігали ту саму сцену, що й я. Але що найбільше мене вразило – це тиша. Цілковита тиша, яка передує битві не на життя, а на смерть.

І така сама тиша тепер навалюється на мене. Помалу-малу вона змінюється шелестінням бризу – дуже тихим – над кукурудзяним полем, що оточує мене. Атмосферний тиск змінюється. Буря наближається, й тиша змінюється ледь чутним шелестом листя.

Я спостерігав чимало бур у своєму житті. Більшість їх захоплювала мене зненацька, і я дуже швидко навчився дивитися в далечінь і розуміти, що я неспроможний зупинити негоду, тож мені доводилося мобілізувати все своє терпіння й шанобливо ставитися до розлюченої природи. Не завжди події відбуваються так, як мені хочеться, тож ліпше звикнути до цього.