Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Вона почала грати сама-одна. Потім підійшов п’яний, ще одна бабуся, усі почали співати з нею. Незабаром там уже співав невеличкий натовп, а ще один невеличкий натовп правив за публіку, плескаючи в долоні після кожної пісні.

– Чому ви тут граєте? – запитав я стареньку між двома номерами.

– Бо не хочу залишатися сама, – сказала вона. – Моє життя дуже самотнє, як і життя всіх старих людей.

От якби всі розв’язували свої проблеми в такий спосіб!

Існують хвилини, коли ми дуже хочемо допомогти тим, кого любимо, але не можемо зробити нічого. Або обставини не дозволяють нам наблизитися до них, або людина закрита для будь-яких виявів солідарності чи підтримки.

Тоді нам залишається тільки любов. У ті хвилини, коли все марне, ми ще можемо любити – не сподіваючись на винагороду, зміну ставлення, подяку.

Якщо ми зможемо діяти так, енергія любові перетворюватиме всесвіт навколо нас. Така енергія завжди реалізується. «Час не перетворює людину. Сила бажання не перетворює людину. Любов перетворює», – сказав Генрі Драммонд.

Я прочитав у газеті про дитину з Бразиліа, яку брутально били батьки, від чого її паралізувало, вона не могла розмовляти.

У лікарні дитину доглядала санітарка, яка щодня казала їй: «Я тебе люблю». Хоч лікарі стверджували, що дитина не зможе її чути і що її зусилля марні, санітарка знову й знову повторювала: «Я люблю тебе, не забувай».

Через три тижні в дитини відновилися рухи. Через чотири тижні, вона знову заговорила й стала всміхатися. Санітарка ніколи не давала інтерв’ю й газета не опублікувала її прізвище – але її поведінка спонукає нас не забувати: любов виліковує.

Любов перетворює, любов лікує. Але іноді любов може налаштувати смертельну пастку і знищити людину, яка вирішила віддатися їй цілком. Яким же складним є це почуття, яке по суті є єдиним резоном, щоб ми зберігали собі життя, борючись, намагаючись стати кращими.

Було б безвідповідальністю спробувати визначити його, бо, як і решта людей, я спроможний лише відчувати його. Про нього написані тисячі книг, поставлено безліч театральних п’єс, створено кінофільмів, написано віршів, витесано з дерева або вирізьблено з мармуру скульптур, але митець спроможний лише передати уявлення про це почуття – але не само почуття.

Проте я переконався, що це почуття присутнє в дрібних речах і виявляє себе в найнезначущіших деталях нашої поведінки, бо необхідно завжди зберігати любов у свідомості, коли ми діємо й коли припиняємо діяти.

Взяти телефонну слухавку й сказати ніжне слово, яке ми досі не здогадалися сказати. Відчинити двері й дати ввійти тому, хто потребує нашої допомоги. Погодитися на посаду. Покинути посаду. Ухвалити рішення, яке ми хотіли відкласти на потім. Попросити пробачення за помилку, якої ми припустилися і яка не дає нам спокою. Довідатися, куди нам іти. Відкрити рахунок у квіткарки, яка важливіша, ніж ювелір. Збільшити гучність музики, коли кохана далеко, зробити її тихшою, коли вона близько. Навчитися говорити «так» і «ні», бо любов пов’язана з різними енергіями людини. Знайти різновид спорту, яким можна займатися вдвох. Не дотримуватися жодної поради, навіть тих, що пропонуються в цьому абзаці – бо любов вимагає творчої фантазії.

А коли все це є неможливим, коли вам судилася самотність, тоді пригадайте історію, яку одного разу надіслав мені читач.

Троянда вдень і вночі мріяла про товариство бджіл, але жодна не захотіла опуститися на її пелюстки.

А проте квітка мріяла й далі. Протягом тривалих ночей вона бачила небо, в якому літало багато бджіл, які опускалися, щоб ніжно поцілувати її. У такий спосіб вона втішалася до наступного дня, коли розкривалася під світлом сонця.

Однієї ночі, знаючи про самотність троянди, місяць запитав:

– Ти не стомилася від чекання?

– Можливо. Але я волію боротися.

– Чому?

– Бо коли я не розкрию пелюстки, я зів’яну.

У ті хвилини, коли самотність, схоже, знищує красу, єдиний спосіб спротиву – це залишатися відкритим.

Вільям Блейк написав в одному зі своїх текстів: «Усе, що сьогодні є дійсністю, раніше було неможливою мрією». Так, сьогодні ми маємо літаки, космічні польоти, комп’ютер, на якому я тепер пишу цей есей тощо. У знаменитій повісті «Аліса в Задзеркаллі» наведено діалог між головним персонажем і королевою, яка розповіла щось надзвичайне.

– Не можу повірити, – сказала Аліса.