Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

Ігор кидає стилет у море й повертається до готелю. Цього разу його жертва сама обрала собі смерть. Він сидів сам-один на терасі готелю, міркуючи, щó йому робити, подумки мандруючи у своєму минулому, коли вона підійшла до нього. Він не думав, що вона погодиться піти з незнайомим чоловіком у безлюдне місце — але вона пішла з ним. Вона могла втекти від нього, коли він став показувати їй різні місця, де його маленький стилет міг завдати їй смертельної рани, але вона залишилася з ним.

Повз нього промчав поліційний автомобіль по забороненій для будь-якого руху смузі. Ігор проводжає його очима і з подивом бачить, що машина звертає на пірс, куди ніхто, абсолютно ніхто не приходить під час фестивалю. Він приходив сюди рано вранці, й тут було так само безлюдно, як і тепер увечері, хоча тут найкраще місце, з якого можна милуватися заходом сонця.

Через кілька секунд його проминає карета «швидкої допомоги» з оглушливим виттям сирени та з увімкненими фарами. Вона звертає туди ж таки.

Ігор іде собі, як і йшов, переконаний тепер у тому, що хтось бачив, як він учинив свій злочин. Як той свідок його опише? Чоловік із просивиною у волоссі, у джинсах, білій сорочці та чорному піджаку. На підставі розповіді ймовірного свідка намалюють його словесний потрет, це забере певний час, а потім поліціянти дійдуть неминучого висновку, що існують десятки, а може, й тисячі людей, схожих на цей портрет. Після того, як він намагався зізнатися в тому, що скоїв злочин, й був відісланий до свого готелю з рекомендацією проспатися, Ігор дійшов висновку, що вже ніхто не зможе перешкодити йому виконати свою місію. Сумніви брали його щодо іншого: чи заслуговує Єва на ті жертви, які він приносить їй, знищуючи задля неї світи? Він прибув до цього міста, вважаючи, що так. Але тепер інше почуття стало утворюватися в його душі: перед ним маячило обличчя юної продавчині кустарних виробів мистецтва з її густими бровами й невинною усмішкою.

«Ми всі походимо від божественної іскри, — здавалося, казала йому вона. — Усі ми створені з однією метою, ім’я якій — Любов. Але вона не зосереджується в одній особі — вона розпорошена по світу й чекає, поки її відкриють. Прокинься, пробудися для цієї любові. Того, що сталося, не повернеш. Упізнай і збережи те, що прийде».

Він подумки заперечує їй: «Ми довідуємося, що наш план був хибний лише тоді, коли доходимо до його найдальших наслідків. Або коли милосердний Бог поведе нас в іншому напрямку».

Він дивиться на годинник: він має ще дванадцять годин у цьому місті, цілком досить часу для того, щоб сісти на свій літак разом із жінкою, яку він кохає, і повернутися до… Повернутися куди? До своєї роботи в Москві після того, що він пережив, вистраждав, обміркував, спланував? Чи нарешті відродитися завдяки всім принесеним жертвам, обрати абсолютну свободу, відкрити в собі людину, про існування якої він навіть не здогадувався, і від тієї миті робити лише те, що він мріяв робити, коли ще був із Євою?

Жасмина дивиться на море, до кінця викурює сигарету й не думає ні про що. У такі хвилини вона відчуває глибокий зв’язок із нескінченним і їй здається, ніби це не вона стоїть тут, а хтось набагато могутніший, спроможний на надзвичайні діяння.

Вона пригадує давню легенду, яку прочитала невідомо де. Ходжа Насреддин з’явився при дворі правителя в прегарному тюрбані і став просити грошей на доброчинність.

«Ти прийшов до мене просити грошей, а носиш на голові такий коштовний убір. Скільки коштує цей дивовижний тюрбан?» — запитав у нього володар.

«Це подарунок від одного дуже багатого чоловіка. А ціна йому — п’ятсот золотих монет», — відповів суфійський мудрець.

«Він бреше, — прошепотів на вухо володареві його міністр. — Жоден тюрбан не може коштувати так дорого».

Але Насреддин наполягав на своєму:

«Я прийшов сюди не тільки просити, а й запропонувати тобі, повелителю, ділову оборудку. Я знаю, в усьому світі лише один володар спроможний купити цю річ за шістсот монет, щоб я міг роздати надлишок ціни біднякам».

Султан, який любив лестощі, заплатив за тюрбан стільки, скільки просив Насреддин. Виходячи з палацу, мудрець сказав міністрові:

«Ти можеш знати ціну тюрбана, але тільки я знаю, як далеко гординя може завести людину».

Це було сказано про той світ, у якому вона тепер живе. Вона не має нічого проти своєї професії, не осуджує людей за їхні бажання, але добре розуміє, що насправді є в житті найважливішим. І воліє твердо стояти ногами на землі, попри всі ті спокуси, що насуваються на неї звідусіль.