Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

Але так не сталося. Байдужість Єви учора ввечері — а може, то була не байдужість, а почуття провини за те, що вона так брутально повелася з ним, — не дозволила їй помітити чоловіка, що вдавав, ніби ховається за колоною, але умисне розіклав на своєму столі російські економічні журнали, яких було досить, щоб навести на правильний слід людину, що шукає іншу людину, яку вона загубила. Якщо людина закохана, то їй завжди й повсюди — на вулиці, на святах і званих обідах, у театрах — ввижається велика любов її життя: мабуть, Єва проміняла свою любов на блиск і гламур. Він починає заспокоюватися. Єва сама була найсильнішою отрутою, яка тільки може бути на поверхні землі, а тому нічого дивного в тому, якщо вона отруїлася ціанідом. Вона заслуговувала на гіршу смерть.

Двоє дівчат розмовляють далі; Ігор відходить від них, він не повинен піддатися паніці, що сам таки зруйнував власні плани. Йому потрібна самота, холоднокровність, спроможність швидко відреагувати на несподівану зміну ситуації. Він наближається до гурту людей, котрі жваво обговорюють методи, які застосовують для того, щоб відучитися від куріння. Атож, це одна з найулюбленіших тем на цьому світі: показати друзям, що ти спроможний виявити силу волі, спроможний подолати навіть такого ворога, як тютюн. Щоб трохи розважитися, Ігор закурює сигарету, хоч і знає, що це розцінять як провокацію.

— Ви завдаєте шкоди своєму здоров’ю, — каже жінка, обвішана діамантами, з тілом скелета, з келихом помаранчевого соку в руці.

— Жити — означає шкодити своєму здоров’ю, — відповідає Ігор. — Така звичка рано чи пізно неминуче зводить у могилу.

Чоловіки сміються. Жінки дивляться з цікавістю на того, хто тільки-но підійшов. Але в цю мить із коридору, до якого звідси метрів двадцять п’ять відстані, долинули крики фотографів:

— Хамід! Хамід!

Навіть здалеку, попри те що люди, які снують по саду, заважають йому дивитися, він бачить славетного модельєра, що заходить зі своєю подругою — тією самою, що в минулому в інших містах світу ходила поруч із ним, тримаючись за його лікоть із ніжністю й делікатною елегантністю.

Але не встиг Ігор зітхнути з полегкістю, як щось примусило його подивитися в протилежний бік: якийсь чоловік увійшов у сад із протилежного боку й, не зупинений жодним із охоронців, став проштовхуватися між гостями, крутячи головою в усі боки: він явно когось шукав і шукав він не друга, що загубився на святі.

Не попрощавшись із цим гуртом людей, Ігор повертається до муру, де досі перебувають, розмовляючи між собою, двоє дівчат, і бере актрису за руку. Він мовчки молиться, звертаючись до дівчини з густими бровами; просить у неї прощення за те, що засумнівався, але люди — створіння нечисті, неспроможні оцінити благодать, що дарується їм великодушно й щедро.

— Тобі не здається, що ти надто прискорюєш події? — запитує його актриса, не зробивши, проте, жодної спроби випручати руку.

— Мабуть, що так. Але з твоєї розповіді я зрозумів, що сьогодні всі події у твоєму житті зазнали значного прискорення.

Вона засміялася. Сумна дівчина теж засміялася. Поліціянт пройшов мимо, не звернувши на них уваги, пильно придивляючись до всіх сорокарічних чоловіків, а надто до тих, чиї чуби посріблені сивиною.

Але тільки до тих, які були самі-одні.

Лікарі, коли дивляться на результати обстеження хворого, що свідчать про його цілком міцне здоров’я, мусять вирішувати для себе, чому вони більше схильні вірити — науці чи власному серцю. З досвідом вони все більше й більше приділяють уваги своїм інстинктам і бачать, що результати їхнього лікування поліпшуються.

Великі бізнесмени, які переглядають безліч графіків, у кінцевому підсумку, купують або продають усупереч тенденціям ринку й швидко побільшують своє багатство.

Письменники пишуть книжки, а режисери ставлять фільми, про які їм усі кажуть: «Цього ніхто не купуватиме й не дивитиметься, такі теми не цікавлять нікого» й, у кінцевому підсумку, перетворюються на ідолів поп-культури.

Священнослужителі проповідують страх і відчуття провини замість любові, яка теоретично є чимось найціннішим у світі, і їхні церкви завжди заповнені парафіянами.

Усі вони кидають виклик загальним тенденціям, пливуть проти течії. І лише одна група ніколи так не робить — політики. Вони хочуть подобатися всім, вони ніколи не порушують правила коректності. І саме їм нерідко доводиться зрікатися своїх поглядів, вибачатися, спростовувати власні твердження.