Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

Та попри всі свої знання і весь досвід, він неспроможний обірвати кривавий слід, який залишає за собою простий аматор.

Йому не варто було відгукуватися на прохання комісара. Він вирішив оселитися на півдні Франції, бо тут кращий клімат, приємніші люди, зовсім близько — море, сподіваючись, що має попереду ще багато років, щоб удосталь натішитися радощами життя.

Він покинув свою службу в Лондоні, зарекомендувавши там себе найкращим серед усіх. І ось тепер він зробив хибний крок, погодившись допомогти французькій поліції розплутати складну справу. Звістка про його невдачу дійде до колишніх колег, і він може втратити заслужену славу, яку здобув завдяки довгим рокам самовідданої праці. Вони скажуть: «Він намагався приховати свою неспроможність, коли був першим, хто запропонував поставити в нашому департаменті сучасні комп’ютери. А тепер він має у своєму розпорядженні найсучаснішу техніку, але він уже старий і нездатний відповісти на виклики нового часу».

Він вимикає комп’ютер. Екран гасне, показавши спочатку логотип програмного забезпечення, яке на ньому встановлене. Усередині машини електронні імпульси зникають із пам’яті, не залишаючи по собі ні відчуття провини, ні докорів сумління, ні відчуття безпорадності.

Але його тіло не має кнопок, які могли б усе це вимкнути. Силові контури його мозку функціонують далі, повторюючи ті самі висновки, намагаючись виправдати те, що виправдати не можна, завдаючи шкоди його самолюбству, переконуючи його в тому, що колеги мають рацію: мабуть, і справді його інстинкт та аналітичні здібності з віком утратили свою гостроту.

Він іде на кухню і вмикає кавоварку, з якою останнім часом має проблеми. Мимохідь думає про те, що, як і будь-які електроприлади домашнього використання, буде значно дешевше завтра викинути її й купити нову.

Але сьогодні, на його щастя, вона ввімкнулася, й він, не кваплячись, випив каву. Протягом більшої частини дня йому доводиться натискати на кнопки: комп’ютер, принтер, телефон, світло, плита, кавоварка, факс.

Проте зараз йому треба натиснути на одну з кнопок у своєму мозку: бо перечитувати документи, одержані від поліції, немає сенсу. «Спробуй осмислити події інакше. Склади список, навіть, якщо в ньому й не буде нічого нового».

1. Злочинець — принаймні в тому, що стосується вибору та застосування зброї, — виявив добру обізнаність і витончений розум.

2. Він не місцевий, бо інакше обрав би інший час для своєї кримінальної діяльності і місце, де немає стільки поліціянтів.

3. Він не має чітко визначеного почерку. Або приховує його, щоб не дати себе впізнати. Власне, про почерк злочину можна говорити лише тоді, коли доктор Джекіл намагається відвернути те зло, яке живе в ньому своїм прихованим життям, коли він каже містерові Гайду: «Будь ласка, затримай мене. Я завдаю шкоди суспільству, і я неспроможний контролювати себе».

4. Оскільки він підходив близько принаймні до двох зі своїх жертв, зазирав їм у вічі, навіть щось розпитував їх про їхнє життя, то він звичний убивати, не знаючи жалю. Певно, був на якійсь війні.

5. Він повинен мати гроші, багато грошей — і навіть не тому, що життя в Канні надзвичайно дороге під час фестивалю; про це насамперед свідчить ціна, яку йому довелося заплатити за виготовлення конверта з ціанідом. За прикидками Моріса, він заплатив за нього приблизно п’ять тисяч доларів — сорок доларів за отруту і чотири тисячі чотириста шістдесят за роботу з її вакуумного упакування.

6. Він не входить до мафіозних угруповань, які торгують наркотиками або зброєю, бо інакше за ним давно вже стежив би Європол. Усупереч тому, що думає переважна більшість тих злочинців, вони залишаються на волі лише тому, що ще не настав час посадити їх за ґрати. В їхні групи укорінені агенти, які отримують за службу великі гроші.

7. Він не хоче, щоб його схопили, а тому дотримується всіх заходів остороги. Проте він не спроможний контролювати свою підсвідомість, а вона — хоче він чи не хоче — підкоряється певній схемі.

8. Він — особа цілком нормальна, не з тих, що можуть викликати підозру, можливо, наділена лагідною і приязною вдачею, спроможна вселяти до себе довіру, яка заманює людину в смертельну пастку. Він проводить певний час зі своїми жертвами, й варто відзначити, що дві з них були жінками, які значно менш довірливі, ніж чоловіки.

9. Він не обирає жертви певного різновиду. Вони можуть бути чоловіками, жінками, людьми будь-якого віку й будь-якого суспільного становища.