Софія Андрухович - Жінки їхніх чоловіків

Робота йшла як по маслу аж до миті, коли в двері подзвонили. Я схопився, похапцем вимив руки, кинувся до дверей — і аж тоді згадав, що майже зовсім голий. Повернувся до ванної і, накидаючи халат, помітив у дзеркалі, що мої груди, шия, лице і ноги вимащені майже чорною кров'ю. Швидко змив її. У двері ще раз ненав'язливо дзеленькнули.

Це був Максим Якович, сусід знизу.

Слухай, сказав він, підтягаючи смугасті піжамні штани, ти вибач, що я прийшов, але Марина не може спати. У неї знову сезонні мігрені. А ти стукаєш, шо твій каменелом.

Я оторопіло дивився на нього. Максим Якович був людиною лагідною, ніби ягня. Ми з ним часом разом дивилися футбол.

Та ти собі стукай, мені байдуже, продовжив він, винувато чухаючи круглий живіт. Просто вже третя ночі. А в Марини сезонні мігрені.

Я глянув на годинник у передпокої. Третя нуль три.

Вибач, Максиме Яковичу, посміхнувся до сусіда. Якось навіть не помітив, що вже так пізно. Зовсім у голові замакітрилося. Я вже припиняю. Передай Марині Петрівні, що я перепрошую.

Ай, махнув він рукою. Це ти вибач. Так незручно, що мусив оце до тебе йти, прохання такі дурнуваті… Ну але ж ти знаєш — ці сезонні мігрені, дідьки б їх побрали, немає нічого гіршого…

Аякже ж, немає, кивнув я.

Ну давай, сказав Максим Якович і вже розвернувся, щоб іти геть, а тоді раптом загальмував і повернув голову.

А що це ти робиш, якщо не секрет? — запитав він. Піжамні штани знову сповзли з нього. Були, очевидно, завеликими. Труп розчленовуєш?

Мгм, підтвердив я. Розчленовую труп. Свинячий.

Свинячий? — очі Максима Яковича округлились, і він знову повернувся до дверей. А звідки?

Та мама з села привезла. Машину спеціально довелося наймати.

Та ти що? Машину? — Максим Якович дивувався все більше і більше. А чому ти вночі це робиш?

А коли ж? У мене вдень робота. Тільки ніч і залишається.

Ну так, правда. А ти вмієш таке робити?

Вмію — не вмію… Не в цьому справа. Я ж у неї єдиний син.

Ну так, правильно — єдиний. Кому ж іще… — Максим Якович зворушено пошкріб між ногами і пробубонів. — Хороший з тебе син, турботливий. Усім би такого сина.

Якусь мить він замріяно дивився крізь мене, а потім знову повернувся, щоб іти.

Ну давай, запрошуй на холодець.

Аякже, бадьоро вигукнув я, зачиняючи двері.

Слухай! — почувся знову голос Максима Яковича. Я з готовністю знову розчахнув двері. Ми щиро симпатизували один одному.

А можна подивитися, як ти її?… Я просто ніколи… ніколи такого не бачив… я трохи такого боюся… але цікаво ж…

Та можна, чого ж, відступив я вбік, пропускаючи сусіда в квартиру. Вона у ванній. Але я вже майже все зробив.

Правильно, що у ванній. Щоб одразу й помити, схвально похитав головою Максим Якович, раптово зблідлий. Він рушив до ванної, але, тільки на мить одним оком зазирнувши туди, повернувся назад.

Ні, не можу. Там кров. Не можу. Снитися потім буде. Вуха свинячі, хвости, ратиці. Ну його.

Він поплескав мене по плечу.

А ти сміливий. Хороший син. Молодець. Хазяйновитий такий — я і не знав. Ну добраніч.

Добраніч.

Зачинивши двері, я повернувся до своєї справи. Робота справді була майже завершена. Ще якихось два-три удари — і на підлозі, крім крові й ножів, нічого не залишиться. Фіолетовий килимок у формі серця я запакував в окремий пакунок.

Ножі довелося помити і скласти в коробку від взуття. Я й так більше ніколи не зміг би ними користуватися.

Довго шурував підлогу. Найтяжче було з проміжками між кахлями — кров звідти відмивалася найтяжче. «Містер Пропер» закінчився, ванну і стіни я вимив рідиною для посуду.

Сівши на унітаз, втупився поглядом у гору пакунків. Аж тепер відчув, як ломить кожну мою кісточку, як нестерпно щемлять м'язи. Очі пекли і злипалися. Ні, сьогодні позбутися Люби не вдасться. Я просто не маю сили. Я мушу хоча б трохи поспати. Мені ж на роботу ще йти.

Частину пакунків я склав у розкладний диван, де, як правило, тримають постіль, ковдри і подушки. Частину — в бар. Penny запхав у холодильник.

Не думаючи більше ні про що, завалився спати.

Наступного дня на роботі я майже нічого не тямив. Про Любу згадав перед самим обідом. У грудях відразу замлоїло, голова стала ще тяжчою, потемніло в очах. Я згадав про сховані вдома пакуночки. їх слід було якомога швидше викинути. Ще запаху мені бракувало, думав я, набурмосившись.

Під час обідньої перерви купив новий набір ножів. Повернувшись, кинув їх на стіл, умостився в кріслі й підпер голову руками.

Що, збираєшся когось зарізати? — пожартував директор, проходячи повз мене.