Софія Андрухович - Жінки їхніх чоловіків

Ну от ти представ — от я твій коханий чоловік. Представила? Нє, ти не можеш представити, бо це не правда. Представ, шо ти і твій коханий чоловік, якийсь інший, ідете на річку і собі бавитесь. І я бризкаю тобі водичку на личко. Що ти зробиш?

Теж побризкаю, відповідаю, уявивши, що я і мій коханий чоловік ідемо на річку і він бризкає мені водичку на личко.

Ти теж побризкаєш, схвально каже він. (Я радію: правильна відповідь!) А вона — кричить, називає мене, шо я їй прічьоску спортив. Я їй кажу, я, блядь, тобі прічьоску спортив? Та ти даже в парикмахерську не ходила! Ти феном накрутилась! То іде я тобі прічьоску спортив? Пішла на хуй, кажу!.. І шо — все село тепер говорить, шо я такий мєрзавєц і падлюка. Я нічо не кажу — я падлюка, правда. Тепер я іду — там мене всі чекають: і брат, і сестра, і тьоіца. Всі мені будуть казати. А мені шо. Хай кажуть. Я їх слухати не буду. Я коли хотів полюбити перший раз, то мені мама не позволила. А тепер я другий раз полюбив, то ніхто вже мені не міг помішати: ні мама, ні брат, ні сестра, ні тьоща. Я так полюбив, шо жизнь покладу: Як про неї подумаю, то отут, отут! — каже він, кривлячись, ніби зараз заплаче, і б'є себе в груди.

Зводиться, хитаючись.

Я тобі ше зараз всьо розкажу, шепоче, захоплений до краю. Я тобі розкажу, а ти мені свою думку порадиш. Добре?

Я киваю.

Дядя Ваня знову гупає в тамбурин.

Потяг зупиняється. За вікном зовсім чорно. Мені стало зимно, я тремчу обхопивши ноги руками і поклавши голову на коліна.

На бічне сидіння кладе торби літня жінка в хустці.

Перепрошую, кажу я їй, зазираючи просто в очі. Чи не могли б Ви сісти тут? Бо я не хочу, щоб тут сідав один п'яний чоловік. Він говорить до мене.

Жінка з готовністю підхоплює свої торби, сідає навпроти і насипає переді мною величезну купу гарбузового насіння.

Дякую, кажу я, зворушена. Дуже Вам дякую.

Нема за що, донечко, радіє жінка. Я насушила, а їсти не маю часу, то хоч, думаю, в дорозі поїм.

За те, що вона сіла навпроти мене, я готова робити невідь-що, навіть їсти гарбузове і гасіння. Ми мовчки вдивляємося в темряву за вікном.

Збоку виростає дядя Ваня. ми повертаємо голови і неуважно, трохи здивовано змірюємо його поглядами. Він зніяковіло посміхається до мене, заскочений, розгублений, розчарований, ображений, засмучений. Якусь мить просто стоїть і посміхається. Тоді прямує далі, і я чую, як реве: Ти, Міша, дурний! Ти дурний! Ти такий дурний, як я!

А він старий, каже жінка, розлузуючи насінину, старий уже, сивий.

Мгм, підтверджую я, старий. Сивий.

Я думала — молодий якийсь.

Ні, хитаю головою. Він старий.

Ми знову відвертаємося до вікна. Мовчимо довго-предовго.

Так темно вже. Не видно нічого. Це ж час недавно перевели, тихо каже жінка.

Авжеж, темно, погоджуюсь я. Раніше зараз була би вже сьома.

Сьома чи п'ята? — хитро примружується жінка.

Я знизую плечима.

Ну, може, п'ята.

Ми знову сидимо мовчки.

Не, все-таки сьома.

Я поглядаю на годинник. Невдовзі виходити. Язик пече від насіння.

Приїхали, каже жінка, замотуючи хустку. Я думала, він молодий, а він старий, сивий.

Я ввічливо посміхаюся і знову дякую.

Невідомо звідки з'являється дядя Баня.

Я зараз вихожу, Іра, каже він, схиляючись до мене. Я прийшов попрощатися.

Милосердна жіночка-рятівниця, дилерка гарбузового насіння, з кам'яним обличчям втуплюється у вікно.

До побачення, кажу я. Щасливо.

Іра, ти на мене не обіжайся, сумирно, ніби телятко, бубонить дядя Ваня.

Я не ображаюся, непереконливо кажу я. До побачення.

Я знаю, шо я тут, може, це… Але ти не обіжайся, Іра. Я, може, трохи випив, але я хотів тобі побажати, шоб у тебе життя було в тисячу разів щасливіше, як у мене. Будь щаслива, Іра, і не обіжайся на мене.

Я не ображаюся. Дякую.

Не обіжайся, добре? — просить він, бачачи моє зніяковіння.

Потяг зупиняється. Вокзал яскраво освітлений. Я вже майже вдома.

Добре. До побачення.

Дякую тобі, Іра.

Дядя Ваня бере мою руку, низько-низько схиляється і цілує в долоню.

Щасливо, Іра.

Він виходить, а жінка з насінням хапає свої торби і зривається.

Прийшов, попрощався, каже.

На її обличчі намальована якась крива дурнувата посмішка. Кішці це не подобається. Кішка шипить на неприємну жіночку.

Вона щось бубонить і вилітає геть. Так, ніби я прокажена.

Почуваюся зрадницею. Я зрадила дядю Ваню. Обдурила його. Покликала огидну підлу жіночку з насінням. Не дослухала історію. Не сказала дяді Вані, що йому робити. А я, можливо, була останньою його надією.