Софія Андрухович - Жінки їхніх чоловіків

Який у тебе гороскоп?

Я хочу читати, кажу я і показую йому книжку на випадок, якщо він не зрозуміє. Чоловік дивиться на книжку тоді переводить погляд на горнятко з червоними вишнями. Горнятко поволі, майже непомітно мандрує столом. Завмирає лише тоді, коли зупиняється потяг.

Добре, каже чоловік, будеш читати. Я питаю, який у тебе гороскоп.

Маєте на увазі, хто я за знаком зодіака? — уточнюю я. Чоловік починає підводитися, Ні, кажу я, уявляючи собі, яким придурком виглядала б, пускаючи дяді Вані повітряний поцілунок, — і починаю сміятися. Ви ж дали слово. А я не вмію посилати повітряних поцілунків.

Ну дивись, каже дядя Ваня, прикладає два пальці до рота і складає губи гармошкою. Давай, посилай.

Міша за його спиною жваво подає мені знаки, щоб я скорилась і тоді матиму повний спокій.

Але я незворушна. Ніхто не примусить мене бути смішною. Ніхто не примусить мене цілувати бридкого дядю Ваню з оливковими очима, навіть якщо це буде повітряний поцілунок.

Міша штовхає його в плечі, і вони зникають у першій частині вагона, забираючи з собою свої алкогольні запахи і гарячі голови.

Я знову залишаюся сама, але затишок більше не повертається до мене. Натомість я знаю, що дядя Ваня повернеться обов'язково. Кицька прокинулась і, перелякана, сидить і ворушить кінчиком хвостика. її пазурі вигулькують з подушечок, готові впитися комусь в очі.

Найгірше, що я, насторожено вдивляючись у темряву за вікном, чекаю на дядю Ваню. Я не хочу, щоб він приходив. Але напевно знаю, що цього не уникнути. Потяг суне повз мокрі поля і обшарпані села, але я вже не бачу навіть цього, день став коротшим, наближається зима, я не можу вже більше читати, світла у вагоні недостатньо навіть для того, щоб відрізняти кольори, від цієї мутної жовтизни там, під стелею, і брудних вікон стає моторошно. Я закриваю книжку і ховаю її. Навіть якби було видно, читати я вже не змогла б. Адже я чекаю на дядю Ваню.

І от він з'являється і валиться навпроти мене. Його лице отупіло і ніби зменшилося. Очі потемніли, підборіддя набрало якоїсь жорстокої конфігурації.

Свєта, каже він мені, намагаючись сфокусувати погляд. Нарешті це йому, очевидно, вдається. Він вигаркує щось незрозуміле, а тоді наказує: Ти, дай мені позвонити до Свєти.

Я дивлюся на нього благально і втискаюся в стінку. Його брови стирчать войовничими кущами.

Ви ж обіцяли, що дасте мені спокій, жебоню я, немов струмочок.

Він лупить клешнями по столу, як здоровенна рибина хвостом об поверхню води.

— Шо я, блядь, обіцяв? — реве він. — Ти хто така?

У кицьки стовбурчиться шерсть на хребті. Вона шипить, блискає очима і, задкуючи, ховається в найдальшому кутку приміщення, несміливо визирає звідти, тримаючи кігтики напоготові.

Дядя Ваня якийсь час мовчить. Його погляд не виражає зовсім нічого. Я також мовчу з-під лоба спостерігаючи за ним і прикидаючи, що мені вдіяти, якщо він зараз простягне руки і схопить мене, або кинеться через стіл бити, або почне кричати, чи кине в мене горнятком з червоними вишнями. Якщо він зробить таке, доведеться бігти до провідниці, до людей з першої частини вагона, доведеться привертати до себе увагу, розповідати, пояснювати. Вони дивитимуться на мене зацікавлено, питатимуть про щось. І без того вже чули рев дяді Вані. Не тямляться від цікавості: що ж трапиться далі.

Краще вже сидіти тут. Краще вичікувати.

Я вичікую. Дядя Ваня шморгає носом.

Я люблю одну дівчину в Раві-Руській, врешті-решт повідомляє він мені урочисто. Його обличчя стає сумним і дитячим, очі наповнюються слізьми, а брови сумирно лягають, розтягнувшись на чолі, її звати Світлана, і, ти розумієш, я люблю її, як життя. Розумієш? — питає мене, і я киваю. — Я за неї можу всю жизнь віддати. Я її так люблю, що мені просто плакати хочеться. Така гарна дівчина. Молодша за мене на вісім років. Таке життя в неї склалось. Має хлопця в другому класі. Женилася в сімнадцять років, прожила рік з чоловіком і розвелася. А я так її люблю. Мені вже стільки років, уже возлі сорока, і на старості літ перший раз узнав, шо таке любов. Ти мені віриш? — я киваю. — Інші люди уже в дванадцять років знають, а я тіки в старості перший раз узнав. Боже, як її люблю! — його лице зморщується, м'якне, він зводить очі під стелю. — Як я її люблю! Ти пойми — я до ручки її доторкаюся, і мене трусить всього! Трусить від ручки! Представляєш — до пальчиків її маленьких доторкаюсь — і трусить! Представляєш? — питає. Я представляю. — Я її так люблю, по-справжньому люблю, мені нічо більше не треба — віриш? — нічо! Я її люблю, і кохаю, і сниться вона мені, і про неї мічтаю. От всьо пече всередині! Така любов! І вона мєне любить тоже — я це знаю, бо я це чуствую. Це точно. А вона собі спіраль вставила. Ти знаєш, що таке спіраль? Вона собі вставила спіраль, а мені не сказала, аж потім сказала, то ми з нею посварились, я так мучився! Бо це я винуватий. Мені треба в неї ізвінитися, бо вона сказала, що не готова, а я їй кажу, що треба було мені сказати, і накричав. Так жалко! Що мені робити?