Софія Андрухович - Жінки їхніх чоловіків

Повільно переставляючи ноги (вбрані у вовняні сірі колготи на яких, якщо задерти чорну спідницю зі складками, завдяки самотній смужці з одного боку і парі смужок із протилежного чітко видно, де перед, а де зад), Наташа вийшла зі своєї кімнатки й опинилася в одному з основних приміщень. Посередині, сперте до стінки, на низенькій табуретці, стояло довге і вузьке дзеркало. Наташа зупинилася перед ним, незворушно втупившись поглядом у відображення. Тоді вперлася руками в крижі, закинула голову і зосереджено та вправно, ніби йоґ, прогнулася назад — аж затріщали хрящики в хребті. О-о-о-ох, простогнала Наташа, знову випрямившись. Красиве світло-каштанове волосся, зав'язане вузлом на потилиці, трохи порозтріпувалося від цієї невигадливої гімнастики, з-за вух повибивалися симпатичні пухнасті кучерики, які так дратували Наташу, а на очі впало хвилясте пасмо. Дівчина заправила його за вухо, тоді щедро плюнула на пальці правої руки, розтерла слину лівою і старанно пригладила неслухняні волосинки. З нагрудної кишені фартушка вона вийняла помаду і, розхиливши губи та розтягнувши їх у дивній напівусмішці, почала щедро розфарбовувати. За якусь мить її рот світився жирним сливовим блиском. Наташа потерла верхньою губою до нижньої, щоб рівномірно розподілити помаду, тоді всміхнулася широко і по-справжньому, провела язиком по верхніх зубах, щоб стерти сліди помади.

Наташі було двадцять вісім років, вона їла багато дешевого в'язкого шоколаду і курила сигарети MonteCarlo — в середньому пачку на день; її кутні зуби давно попсувалися, їх довелося вирвати, і тепер Наташа могла ховати там кінчик незвично гнучкого і довгого язика. Крім того, вона мала чотири золотих зуби — найбільший Наташин скарб, який дістався по прабабці; нерідко, у хвилини особливої туги та пригніченості, Наташа уявляла собі, що ось візьме, піде до дантиста, потім продасть золото, купить собі яскравий купальник, гостроносі туфельки і квиток на поїзд, поїде в Ялту, а там зустріне багатого вірменина, сивого і вусатого, з чорними, як вуглинки, очима, який закохається в неї так страшно, що світу білого не бачитиме, запропонує одружитися і повезе кудись далеко, де в нього двоповерховий будинок з ванною, а ще чомусь кози і кури…

Наташа мала маленький кирпатий носик з веснянками, широкі стегна, великий зад, тяжкі груди і гарний опуклий живіт. Вона не вміщалася у вузькому дзеркалі, спертому об стінку навіть коли поверталася боком; всі її блузки і светрики були трохи тісними для неї. Наташа пахла своєю дешевою помадою і потом. А ще любила, коли влітку під стелею дзижчали мухи.

У дзеркалі Наташа побачила відображення високого худого чолов'яги, який вихором влетів досередини, на ходу розщіпаючи сірі обвислі штани.

Я це, задихано вигукнув він, прилаштовуючись до пісуара, я Вам зараз заплачу! Зараз, зараз… от тільки…

Наташа пересмикнула плечима, відвернулась і, човгаючи м'якими домашніми капцями без задників, ліниво попленталася до своєї кабінки. Цей чоловік вривався до неї щодня, бувало навіть, по кілька разів. Вона звикла до його знервованості, різких рухів, панічної поспішності, звикла до сутулої сухої постаті, до шиї з якоюсь жовтою і тонкою шкірою в дрібненькі червоні крапочки, до чималого пагорба адамового яблука. Наташа навіть знала напам'ять дзеленчання його паска. Він завжди платив уже після того, як робив свою справу, Наташу це не дратувало. Монетки він вигрібав із було багато, він виплив з-під накриття і відразу ж розчинявся між густими краплинами.

Попри Наташу пронісся її щоденний клієнт. Задиханий, мокрий, з виряченими очима, весь скручений, ніби від болю. Розкриту парасолю тримав збоку від себе і відчайдушно розмахував нею. Наташу він не помітив. Якийсь час боровся з дверима внизу, оскільки парасоля не хотіла пролазити досередини, тоді кинув її на землю і зник в отворі.

Ого, сказав дід, переступаючи через перешкода цьому, видно, дуже хочеться.

Він посміхнувся до Наташі, поправив шалик і, акуратно обминаючи калюжі, почимчикував геть. Мокрий хлопчик побіг кудись у протилежному напрямку.

Двері знову рипнули, хтось завовтузився внизу на сходах. Очевидно, заспокоєний чоловік складав свою парасолю. Він піднявся нагору й зупинився біля Наташі, простягаючи їй п'ятдесят копійок.

Не треба, сказала вона. Ви минулого разу забагато дали.

Це нічого, струснув він головою.

Наташа відвернулася.

Чоловік продовжував стояти з простягнутою рукою.

Можна сигарету? — врешті запитав він.