Мэтт Хейг - Як зупинити час

То були її перші слова до мене.

Опануй себе.

Але я не міг себе опанувати.

Тепер я зрозумів, нащо мати трималася за стіни, коли помер батько. Бо горе згинає спину.

Яскравий спалах — і все навколо поринуло в темряву.

Наступної миті — чи хвилин через п’ять — я оговтався, лежачи долілиць. Половина мого обличчя була у калюжі, а навколо були розкидані сливи. Більшість — теж у калюжі, а деякі вже почавили ногами перехожі. Одну сливу доїдав собака.

Я здійнявся на ноги.

Натовп хлопаків реготав з мене.

Дівчина, що продавала сливи, навколішках збирала свій товар.

— Пробач, — мовив я.

Я підняв з калюжі одну сливу та пішов геть.

— Гей! Гей-но! Ти! — вона схопила мене за плече. Ніздрі у неї гнівно роздувалися. — Поглянь, що ти накоїв!

Я ледь не зомлів ще раз і вирішив просто йти далі, аби не наробити більшої шкоди.

— Ану стій! Ти не можеш просто взяти і піти!

Я відкусив брудну сливу, а вона миттю вихопила її у мене з руки та жбурнула на землю.

— Я мала заробити на кошику грошей на тиждень! А тепер повинна віддати містерові Шарпу грошей за фрукти, які не продала!

— Містерові Шарпу?

— Ти винен мені грошей!

— У мене немає грошей.

Її і без того червоне обличчя спалахнуло гнівом та приниженням. А ще її спантеличила моя ситуація, бо, попри брудний одяг, я все одно виглядав дещо краще за оточуючих. Відтоді, як ми переїхали до Англії, мати завжди турбувалася, щоб ми виглядали якомога краще. Тепер я розумію, що це лише погіршило наші стосунки з селянами в Едвардстоуні.

— Давай, — вона вказала на лютню у мене за спиною.

— Що давати?

— Давай лютню — і ми розійшлися.

— Ні.

Вона взяла камінь.

— Тоді я зламаю її, як ти зламав мій кошик.

— Ні! — я підняв руки.

Мабуть, вона побачила у моїх очах щось таке, що примусило її замислитися.

— У тебе немає їжі, а ти думаєш про лютню?

— Це лютня матері.

Обличчя у неї відразу пом’якшало.

— А де твоя мати?

— Померла три дні тому.

Дівчина склала руки на грудях. Точно, вона мала років вісімнадцять чи дев’ятнадцять. На ній була проста біла сукня-кертл [67] Проста середньовічна сукня-сарафан, яку носили на сорочку. і червона хустка на шиї, зав’язана зліва. Точно пам’ятаю, що у неї була дуже чиста шкіра — таке нечасто побачиш на вулицях, — і на правій щоці я побачив дві родимки: одна більша, а друга менша. Наче планета та її місяць. А на носі — невеличке сузір’я ластовиння. Половину темного волосся вона забрала під білу шапочку, а другу половину розкидала на плечах.

Обличчя мала насуплене, але десь у погляді, у куточках губ ховалося щось бешкетне, наче вона хотіла всміхнутися, але стримувала свої радощі через якісь надумані правила. І вона була висока — на чверть голови вища за мене тодішнього (хоча коли я фізично виріс, то, мабуть, був вищий за неї).

— Померла?

— Так.

Вона кивнула: смертю тоді мало кого можна було здивувати.

— Хто ж тоді у тебе є?

— У мене є я.

— А де ти живеш?

— Тепер ніде.

— У тебе немає домівки?

Я похитав головою і засоромився.

— Ти вмієш грати? — кивнула вона на лютню.

— Ага.

— Тоді ходімо, житимеш із нами, — рішуче мовила вона.

— Не можу.

Тут до нас підійшла інша дівчина з таким самим кошиком, тільки цілим. Вона продавала вишні, я бачив її трохи нижче вулицею. На вигляд їй було років десять чи одинадцять — одразу зрозуміло, сестра. Той самий суворий погляд і таке саме темне волосся. Якийсь пияка хотів поцупити вишень, але вона миттю вихопила кошика у нього з-під рук та кинула на нього погрозливий погляд.

— Я не займаюсь благодійністю, — продовжила дівчина. — Ти житимеш з нами, аж поки не повернеш борг. За сливи і за кошик. За житло теж доведеться платити.

Менша дівчина споглядала мене відкритим поглядом.

— Це Ґрейс, — оголосила старша. — А я Роуз. Роуз Клейбрук.

— Вітаю, Ґрейс.

— Він дивно говорить і тхне конячим лайном, — Ґрейс я, вочевидь, не вразив. — Звідки тебе принесло?

— Із Саффолку, — буркнув я та ледь не додав «а до того з Франції». Але Саффолк і так прозвучав досить далеко для них.

Знов запаморочилось, і Роуз підставила мені плече.

— Саффолк? Ти що, йшов пішки із Саффолку? Ми відведемо тебе додому. Ґрейс, допоможи. І дай йому вишень: йти далеченько.

— Дякую, — прошепотів я та приділив усю свою увагу крокам, наче щойно навчився ходити. — Дякую…

Так почалося моє друге життя.

Можливо, я надто довго спирався на стіну під дощем. А може, у безупинно метушливому місті не можна спинятися ані на мить, щоб не накликати на себе помсту міста.