Мэтт Хейг - Як зупинити час

Я не бачив, як вони підійшли. Я загубився десь у своїх думках про Роуз та історію вулиці. Аж раптом я почув рик Авраама, підняв очі — і ось вони.

П’ятеро. Чоловіки, чи, може, хлопці, чи ні те, ні інше. Вони спинилися та витріщилися на мене, наче на статую в музеї. Один із них — високий, широкоплечий — підходить до мене впритул.

— Та не психуй, друже. Уже пізно, ходімо звідси, — каже інший хлопець.

Але здоровило нікуди йти не збирається. Він витягає ножа, і його лезо жовтаво виблискує у світлі ліхтаря. Він очікує страху в моїх очах, але ні, там його немає. Рано чи пізно настає момент, коли тебе вже нічим не здивувати.

Авраам гарчить та щириться.

— Якщо твій собака сіпнеться, також отримає своє. Давай свій гаманець і мобільник — і ми підемо.

— Слухай, не варто тобі цього робити.

Я бачу, що він іще хлопчик. Попри зріст він ще хлопчина.

— Замовкни. Телефон, гаманець. Телефон, гаманець — мерщій. Ну ж бо. У нас повно справ, — він крутить головою та озирається.

Повз нас їде машина, і шини гучно шурхотять мокрим асфальтом. Раптом я впізнаю одного з хлопців, найменшого. Його обличчя напівзатулене каптуром, але я все одно бачу широко розплющені перелякані очі. Він переминається з ноги на ногу та щось шепоче. Дістає з кишені телефон, ховає та знов дістає. Я бачив сьогодні цього хлопця. У школі. Це Антон.

— Облиш його, — буркоче він та задкує. Мені стає страшно за нього. — Ходімо.

Час — ось зброя сьогодення. Ніщо не може так послабити людину, як необхідність чекати. Посеред вулиці. З ножем у руках.

— Невеличкий, — киваю я на ніж.

— Шо?

— Усе з часом стає меншим… Комп’ютери, телефони, яблука, ножі, душі.

— Замовкни, старий, бо я знаю, як стулити тобі пельку!

— Яблука раніше були просто велетенські. Якби ти тільки бачив. Просто зелені кабаки!

— Замовкни, шматок лайна!

— А ти колись вбивав людину?

— Чорт забирай, давай сюди свій телефон та гаманець! Я переріжу тобі горлянку!

— А я вбивав, — довірливо повідомив я йому. — Це жахливо. Думаю, тобі б не сподобалося це відчуття. Ти наче сам помираєш. Наче смерть іншої людини вселяється у твою душу. І позбавляє тебе розуму. І тоді доводиться нести її з собою все життя. Все життя…

— Замовкни!

Я дивлюсь йому в очі. Мій погляд тисне на нього усією невидимою силою тисячоліть.

Авраам знову гарчить, а потім гавкає.

— Він, вважай, вовк — захищатиме до останнього. Якщо різатимеш мене, пильнуй, щоб я не випустив повідок.

Ніж трохи тремтить. Хлопець боїться. Мабуть, це воно — усвідомлення власної вразливості. Він опускає ніж.

— До біса тебе, старий, — він задкує від мене, і всі мерщій ідуть геть.

Антон нишком кидає на мене погляд. Я посміхаюся йому, і його це бентежить ще дужче. Я розумію. Розумію це відчуття, коли життя несе тебе просто на скелі неприємностей, яких не можеш уникнути.

Вони жили не в Боу, а трохи далі, у Хакні на Велл-лейн, у маленькому вузькому будиночку. Тоді Лондон оточувало безліч полуничних полів та фруктових садків, і у Хакні розливалися приємні пахощі. Повітря тут було, може, і не таке чисте, як те, до якого я звик у Саффолку, але жити можна. А ще тут був театр. На жаль, його розібрали за кілька місяців до того, як я приїхав, але Роуз розповідала мені про чудові вистави: тут виступав сам Річард Бербедж [68] Англійський актор єлизаветинського театру, друг і постійний співпрацівник Вільяма Шекспіра. та ведмідь Лорд Браун.

Може, це факт існування тут театру вплинув на мене, але Хакні здалося мені більш сучасним селом, аніж Едвардстоун. Я не відчував страху перед чужоземцями. Ну, за винятком леді, яку всі звали стара Адамс, — вона плювала на перехожих та кричала їм у спину «гівнюк» чи «ходяча купа лайна», але усі з цього лише сміялися. Вона скоріше керувалася не страхом чужоземців, а звичайною ненавистю геть до всіх людей.

— Одного разу вона плюнула на мої яблука, і Ґрейс на неї шипіла, наче кішка, — розповіла Роуз, коли я вперше отримав звання «ходячої купи лайна» дорогою до їхнього будинку.

Їхній будиночок із деревини та тиньку притулився до невеличкої кам’яної стінки з амбіційною назвою Велика кам’яна стіна біля невеличкої калюжі під назвою Великий кінський став. Коні, про яких ішла мова, жили у стайні, яка звалася — і я не жартую — Велика стайня.

За стайнею розташовувався іще один сарай — не великий, а звичайний Вівсяний амбар. За ним росли фруктові сади, де дерева щільно тулилися одне до одного на багато акрів. Ще трохи далі сховався поміж буками кам’яний колодязь. На погляд людини з двадцять першого століття, усе це було грубезним, але мені всі ті кам’яні стіни та щільні дерева здавалися дуже сучасним рішенням.