Мэтт Хейг - Як зупинити час

— Просто голова боліла. У мене нерідко трапляються головні болі.

— У мене теж.

Її очі підозріло звужуються. Мене непокоїть те, що вона намагається пригадати, звідки мене знає. Мабуть, тому я додаю:

— Якщо чесно, і досі болить. Тому я намагаюся посидіти тут трохи на самоті.

Її це дещо ображає, і вона киває:

— Так, звісно, добре. Сподіваюся, вам стане краще. У шафці з ліками є ібупрофен.

Якби ти знала правду про мене, твоє життя було б у небезпеці.

— Дякую, гадаю, і так минеться.

Я більше не дивлюся на неї та чекаю, поки вона відійде. Нарешті вона йде, а я відчуваю її роздратування та свою провину. Є ще дещо. Якась туга за домівкою. Туга. Давно я не відчував її. Камілла сідає за стіл в іншому кутку кімнати й уникає мене поглядом. Я ніби увірвав щось, що навіть не встигло початися.

Пізніше ввечері я з Авраамом повертаюся з парку вулицею Ферфілд-роуд. Зазвичай я не йду цим шляхом — ухиляюсь від моменту свого повернення до Лондона.

Тут я вперше зустрів Роуз. Так, мої візити на Чепел-стрит та Велл-стрит спричинили біль, але мені треба пережити це. Треба «відпустити» це, як зараз модно говорити. Окрім як змиритися з минулим, я більше нічого не можу вдіяти, тому сьогодні я обрав цей шлях.

Я на Ферфілд-роуд коло автобусної зупинки, що світиться відчаєм. Дістаю пакет, аби підібрати лайно за собакою. Потім викидаю пакет у смітник.

Усю історію Лондона можна подати у вигляді кривої, що відбиває поступове зменшення кількості фекалій на вулицях.

— Аврааме, друже, краще не робити цього просто на вулиці. Ми ж для цього ходимо у парк. Там трава, зелень — може, ти таки почнеш робити це там?

Ми крокуємо далі. Вочевидь, Аврааму начхати.

Я озираюся довкола, намагаючись збагнути, де саме ми вперше зустрілися. Це вкрай складно: я тут нічого не впізнаю. Як і на Чепел-стрит та Велл-лейн, тут не збереглося жодного будинку з тих часів. Крізь велике вікно я бачу, як люди біжать на бігових доріжках. Усі вони дивляться кудись вгору. Мабуть, там телеекран. У декого з них навушники. А одна жінка біжить та одночасно дивиться у свій айфон.

Місця більше не мають для людей жодного значення. Тепер люди наче напівприсутні десь однією ногою, а другою ногою у цифровому світі.

Намагаюся збагнути, де ж саме розташовувались прилавки, де продавали гусей. Вона стояла поруч і продавала фрукти з кошика.

Знаходжу.

На якусь мить спиняюся. Авраам тягне мене за повідок. Навколо кудись квапляться люди, вони не звертають на мене жодної уваги. Голова вибухає болем — мені доводиться спертися на цегляну стіну.

— Почекай хвильку, друже, — до Авраама. — Постіймо тут хвилиночку.

Дамбу спогадів прориває і мене збиває хвилею. Голова болить ще дужче, ніж на уроці. І на мить десь поміж звуків машин я відчуваю її. Відчуваю живу історію цієї вулиці, відчуваю власний біль у її повітрі. Охоплює така сама слабкість, як і в 1599-му, коли я наче очманілий прямував на захід та жадав порятунку.

[63] Колись окреме поселення, тепер частина лондонського району Тауер-Гемлетс.

Я йшов майже без зупинок три дні. Мої ноги почервоніли та вкрилися мозолями — вони просто пульсували болем. Очі пересохли, а повіки набрякли від кількох годин сну, що я примудрився урвати десь на узбіччі дороги та лісових стежок. Хоча сном це важко назвати. Спина боліла від лютні, яку я ніс із собою. Я страшенно зголоднів: ніколи в житті не був такий голодний. За останні три дні у мене в роті, крім ягід та грибів, і крихти не було. Хоча ні, крихта була: якийсь добрий сквайр [64] Також есквайр. Початково, у ранньому середньовіччі, це був титул, яким нагороджувався зброєносець лицаря, а згодом він надавався чиновникам, що обіймали посади, пов’язані з довірою уряду. Термін «есквайр» часто застосовують як рівнозначний терміну «джентльмен». кинув мені шматок хліба.

Але то пусте.

Насправді я навіть радів болю та голоду, бо вони хоч трохи відволікали мене від важких думок. Здавалося, ті думки вже не вміщалися в моїй голові та виливалися назовні, отруюючи траву, дерева та струмочки довкола. Варто було мені заплющити очі, як я бачив матір високо у повітрі на тому стільці, її волосся маяв вітер. Я чув її крики.

За ті три дні від мене лишився хіба що власний привид. Я повернувся до Едвардстоуна вільною людиною, але лишатися там не міг. Усі вони були вбивцями. Кожен із них. Я повернувся в нашу хату, забрав мамину лютню та пошукав якихось грошей (не знайшов). А потім я пішов. Просто втік звідти. Я не міг більше ані секунди перебувати в Едвардстоуні. Не хотів більше ніколи бачити ані Бесс, ані Волтера Ірншо, ані будинку Гіффорда. Я хотів втекти від жахливого страху та втрати, від неосяжної самотності, але, на жаль, від цього не втечеш.