Мэтт Хейг - Як зупинити час

У залі запала тиша. Я ніколи ще не чув такої тиші. Мабуть, усі затамували подих. Атмосфера була сучасна та висококультурна, але одночасно витончена та інтригуюча. Такий собі спільний ввічливий передоргазм.

Час вповільнився.

А потім зазвучала музика.

Я вже багато років не насолоджувався музикою, тому ні на що не чекав — як завжди.

Ударили труби, відтак у тиші заграли скрипки та віолончелі. Ніжна мелодія повільно переросла у справжню симфонічну бурю.

Спочатку не було нічого. А потім якось воно увійшло.

Хоча ні, увійшло — неправильне слово. Музика не входить — вона завжди всередині, вона збуджує емоції, про які ти сам не здогадувався. Це наче народження наново. З неймовірною жагою та енергією. Я заплющив очі. Описати словами свої почуття неможливо. Взагалі музика тому й існує, що цього не можна описати іншими засобами. Якщо коротко, то я раптом знову відчув себе живим.

І тут громом грянули всі труби, валторна та бас- барабан — і моє серце забилося так, що у голові запаморочилося. Чайковський, стоячи спиною до зали, наче діставав своєю паличкою музику просто з повітря — наче музика вже була там, просто її треба було відшукати.

А потім раптом усе закінчилося і композитор наче зів’яв. Увесь зал підхопився на ноги та скупав його оваціями і криками «Браво!», а він лише ледь помітно всміхнувся і так само вклонився.

— Він заткнув Брамса за пояс, еге ж? — прошепотів мені Гендріх.

А я не знав. Єдине, що я знав: добре знову повернутися у світ відчуттів.

Ще тоді я чудово розумів, що візит до мюзик-холу був частиною продуманої стратегії. Таким чином Гендріх пробирався у мою душу. Він не просто знайде мою дочку, а ще й подарує мені приємне життя, поки її шукатиме. Я ще не розумів, що мене купують, а коли зрозумів, то вже давно продався. Хоча, думаю, я продався ще тоді, коли він вперше сказав про Маріон. Просто йому треба було затягти мене в це. «Альбатрос» став для мене не тільки можливістю відшукати дочку, а й можливістю відшукати самого себе.

Наступного ранку за сніданком із шампанським у квартирі Гендріха сталася розмова, яку я досі часто згадую.

— Перше правило: не закохуватися. Є ще низка правил, але це головне. У жодному разі не закохуйся. Не кохай. Навіть не думай про кохання, — мовив він, змахуючи крихту вафель зі столу та підпалюючи сигару. Мабуть, тоді ми перейшли на «ти». — Дотримуйся цього правила — і все буде добре.

Я дивився крізь дим його сигари у вікно. А за вікном нещодавно пройшла буря та вивернула з корінням дерева у Центральному парку.

— Сумніваюся, що зможу колись покохати ще раз, — мовив я на те.

— І добре. Любити можна їжу, музику, вино та сонячні ранки в жовтні. Можна любити водоспади та запах старих книжок. Але любити людей не можна. Чуєш? Не прив’язуйся до людей. Намагайся відчувати якомога менше емоцій до тих, хто з’являється у твоєму житті. Інакше втрачатимеш здоровий глузд… — на мить він замовк. — Вісім років. Це друге правило. Не можна жити десь довше восьми років, бо потім починаються проблеми. Правило восьми років. У тебе буде чудове життя наступні вісім років, а потім я відправлю тебе на завдання. Після нього ти почнеш нове життя без привидів минулого.

Я повірив. А як я міг не повірити? Хіба я не загубився після того, як втратив Роуз? Чи не чекав я увесь цей час на можливість відшукати себе знову? Чудове життя. Може, це й було можливим. Життя з певною структурою. З метою. З чимось, за що можна триматися.

— Томе, ти знайомий з грецькими міфами?

— Трохи.

— Ну то я ніби Дедал. Той, що збудував лабіринт, аби вберегти мінотавра. Мені довелося збудувати лабіринт, щоб нас усіх уберегти. Цю організацію. Біда Дедала в тому, що, попри всю його мудрість, люди не завжди слухають його. Навіть син, Ікар, не послухав. Ти ж знаєш цю історію, чи не так?

— Знаю. Він разом із сином хотів втекти з грецького острова…

— З Криту.

— Так, з Криту. Але крила у них були з воску та пір’я, і батько…

— Дедал.

— Батько казав не підлітати близько до сонця та до води, щоб не розтопити віск і не намочити пір’я.

— Але, звичайно ж, він зробив і те, й інше. Піднявся надто близько до сонця — віск розтопився. А потім він упав у море. Так ось, ти зараз летиш не надто високо. Але раніше летів надто низько. Треба дотримуватися рівноваги. Ким ти себе бачиш, Томе?

— Точно не Ікаром.

— А ким же?

— Це велике питання.

— Це найважливіше питання.

— Не знаю.

— Ти більше схильний спостерігати за життям чи брати в ньому участь?