Мэтт Хейг - Як зупинити час

Гендріх споглядав Центральний парк.

— Ну що, Томе, як минула подорож? — зрештою повернувся він до мене.

Тут я усвідомив, який він старий. Якби він був звичайною людиною — поденькою, як їх безжально називала Аґнес, — йому було б близько сімдесяти. Це в ті часи. Зараз люди теж живуть довше, тож у наші дні — десь за вісімдесят. Тоді він виглядав старшим, аніж я його будь-коли бачив, навіть через сто років.

— Ви довго прожили. І наскільки мені відомо, не в найкращих умовах. Що втримало вас від самогубства? Що примушує вас жити далі?

Я зустрів його погляд. Під очима в нього були велетенські мішки — у мене промайнула асоціація з оплавленою свічкою. Я не міг сказати йому справжньої причини, бо якщо Маріон була жива, я не хотів, щоб Гендріх про неї знав. Я не довіряв нікому.

— Розкажіть нам. Ми хочемо допомогти. Ви ж народилися у замку, ви створені для красивого життя. Ми дамо вам таке життя. І вашій дочці.

— Моїй дочці? — увесь світ стиснувся навколо мене.

— Я читав роботу доктора Хатчінсона. Там ішлося про Маріон. Не хвилюйтеся, ми її знайдемо. Я обіцяю. Якщо вона жива — ми її відшукаємо. Ми відшукаємо всіх таких, як ми. І нове покоління теж.

Я перелякався, але, якщо чесно, одночасно і зрадів з того, що хтось допоможе мені її шукати. Я відчув, що тепер не такий самотній, як раніше.

На столі у нього стояла пляшка віскі та три келихи. Він усім налив не питаючи. Я не відмовлявся — щоб трохи заспокоїтися. А Гендріх оглянув етикетку:

— Тільки погляньте-но! «Wexford Old Irish Malt Whiskey Liquor. Смак минулого». Смак минулого! У часи моєї молодості ще й віскі не існувало! — акцент у нього був не зовсім американський, важко зрозуміти, звідки він. — Хоча я значно старший за вас, — він мудро зітхнув та сів за свій вишуканий стіл.

— Дивно, чи не так? Я про усе, що нам із вами довелося бачити. У мене список чималий: окуляри, друкована преса, газети, рушниці, компаси, телескоп… годинник… піаніно… картини імпресіоністів… фотографія… Наполеон… шампанське… крапка з комою… рекламні білборди… хот-доги…

Його мабуть спантеличив вираз мого обличчя.

— Ну звісно ж! Нещасний чоловік ще не бачив хот-догів! Треба відвезти його на Коні-Айленд. Там вони найсмачніші.

— Абсолютно згодна, — у присутності Гендріха Аґнес втрачала частку своєї суворості.

— Це така їжа?

— Так, — розсміявся він. — Це особливі сосиски. Ковбаски «Dachshund» [56] Такса ( нім. ). . Просто рай у булочці. Увесь розвиток цивілізації втілився у цій сосисці. Якби я, коли ріс у Фландрії, знав, що колись мені доведеться скуштувати хот-дог!.. Тільки-но уявіть!

Що за дивина: подолати океан, лишаючи за спиною мертву людину, для того щоб поговорити про сосиски?

— Задоволення. Це і є мета, згодні? Задоволення, що дарують чудові речі, їжа, напої, мистецтво, поезія, музика, сигари…

Він витяг з шухляди сигару та хромовану запальничку.

— Хочете сигару? — запропонував він.

— Ні, дякую. Мені не подобається палити.

Його це розчарувало. Він простяг одну Аґнес.

— Це корисно для легенів.

— Усе ж таки ні, дякую, — я ковтнув віскі.

Він підпалив обидві сигари та продовжив:

— Це найкращі речі в житті. Вони дають чуттєве задоволення. Я за своє життя не знайшов іншого сенсу, окрім як задоволення. Це єдиний сенс життя.

— А кохання? — зауважив я.

— А що кохання? — він усміхнувся Аґнес, а вона, в свою чергу, мені. Я відчув якусь погрозу в тій посмішці. — Гадки не маю, нащо ви вирішили розповісти лікарю про свою хворобу, — змінив він тему. — Ви що, повірили, що тепер, коли у відьомство більше не вірять, це припустимо?

— Я думав, що це допоможе людям. Таким, як ми. Нарешті з’явиться медичне обґрунтування.

— Гадаю, Аґнес уже встигла пояснити вам, у чому саме полягає наївність вашого рішення.

— Вона говорила про це.

— Насправді в наші часи небезпека більша, ніж будь-коли. Наука і медицина стрімко йдуть уперед, і їх відкриття нас не тішать: теорія мікробів, мікробіологія, імунологія. Минулого року знайшли вакцину від тифу. Не думаю, що вам було б приємно дізнатися, що пошуки вакцини від тифу ґрунтувалися на роботі Інституту експериментальних досліджень у Берліні.

— Вакцина від тифу — це ж наче хороша новина?

— Тільки не коли її відкриття зроблено за рахунок нас, — він зціпив зуби, намагаючись приховати гнів.

Аґнес похмуро мовчала, і це мене ще більше збентежило. У нього в столі, певно, і пістолет є. Може, я щойно провалив якесь випробовування і тепер отримаю кулю в лоба?