— Зараз за відьомство вже нікого не вбивають.
— З часом неосвіченість змінюється. Але вона завжди є — і завжди несе смерть. Так, доктор Хатчінсон помер, але якби він опублікував свою роботу — по вас би вмить прийшли. По вас та інших.
— Це по кого ж?
— Гендріх усе пояснить. Не хвилюйтеся, Томе, ваше життя не марне. У вас є мета.
Я згадав, як мати казала мені про мету. І я сидів там та їв ту рибу, намагаючись збагнути, чи наближає це мене до того, щоб знайти свою мету?
— Подивись-но на неї, — мовила Аґнес, коли ми стояли на верхній палубі «Етрурії». — Свобода, що осяює світ [54] Повна назва Статуї Свободи.
.
Тоді я вперше побачив статую Свободи з факелом, що здіймався в небо у її правій руці. На той час вона мала мідний колір та виглядала ще більш вражаюче, ніж сьогодні. Корабель повільно наближався до берега, і я дивився, як сонячні промені відбиваються від її поверхні. Вона здавалася величною, неосяжною, древньою, як піраміди та сфінкси. Я жив у часи, коли світ зменшувався, але я дивився на лінію обрію Нью-Йорка і складалося враження, що світ от-от має стати більшим. Прокинеться. Набуде упевненості. Я опустив руку в кишеню та намацав монетку Маріон: вона, як завжди, допомогла мені заспокоїтися.
— Я якось підходила до неї. Звідси здається, що вона стоїть нерухомо, але зблизька видно, що вона йде. Вона розриває кайдани минулого. Кайдани рабства. Громадянських війн. Вона крокує до свободи. Але якась мить часу впіймала її навічно. Бачите? Не дивіться на смолоскип, дивіться на ноги. Бачите, вона йде і не йде одночасно? Наче рухається до свого майбутнього, але ще не може до нього дійти. Просто як ви, Томе. Ось побачите, на вас чекає нове життя.
Я дивився знизу вгору на семиповерхову будівлю Дакота [55] Фешенебельний житловий будинок на Мангеттені на перехресті 72-ї вулиці та Сентрал-Парк-Вест.
. Величну будівлю з кремового каменю з витонченими балюстрадами та стрімким двосхильним дахом. Голова запаморочилася від рідкісного відчуття, наче все навколо швидко рухається. Не просто життя, а цілий світ. Я приїхав до Нью-Йорка кілька годин тому, але це відчуття не полишало мене. Було щось таке у Нью-Йорку 1890-х. Щось чудове. Щось збудливе. Щось настільки реальне, що, здавалося, цим можна дихати. Щось, що знов навчило мене відчувати.
На порозі я на мить спинився.
Цікаво, а що б сталося, якби я тоді втік? Відштовхнув Аґнес та побіг у парк або, може, далі 72-ю вулицею? Якби я примудрився втекти? Але від нового міста в голові паморочилося, а ще я був живий — знову живий після стількох років мертвого існування.
На нас дивилася статуя індіанця — Аґнес назвала її «Індіанець-спостерігач». Потім, у 1980-му, коли я в Сан-Пауло дивився по телевізору з маленьким кольоровим екраном новини про вбивство Джона Леннона — у цій самій будівлі, — мені здалося, що вона проклята. Бо проклинає всіх, хто проходить у її двері.
Я ніяк не міг увійти, страшенно нервувався. Але мені це подобалося: нарешті хоч якесь почуття.
— Він випробовуватиме тебе. Навіть якщо і не випробовуватиме. Значить, це таке випробовування — його відсутність, — попередила Аґнес, коли ми піднімалися сходами. — Він добре читає людей. Обличчя, жести. Він знається на цьому краще за будь-кого. За багато років у нього розвинулася надприродна схильність.
— Схильність до чого?
— Не знаю, — знизала вона плечима. — Просто схильність. Схильність до людей. Уміння розуміти людей. Мабуть, десь між п’ятою та шостою сотнею років розумові таланти проявляються з новою силою, недосяжною для звичайних людей. Він так багато спілкувався з різними людьми з найрізноманітніших культур, що читає по обличчях з неймовірною точністю. Тож він завжди знає, чи можна людині довіряти.
Ми піднялися у французьку квартиру — тоді слóва «апартаменти» ще не вживали — на верхньому поверсі. З вікна відкривався чудовий огляд на Центральний парк.
— Я намагаюся уявити, що це мій садок, — мовив високий стрункий лисий чоловік у строгому костюмі. У руці він міцно тримав ціпок — вдавав артрит, якого тоді ще не мав.
— Вражаючий вид, — оцінив я.
— На жаль, ці будівлі ростуть як гриби. Будь ласка, сідайте.
Мова його була вишукана. Вишукане піаніно «Стейнвей» стояло поруч із вишуканим шкіряним диваном. Торшери, стіл з червоного дерева, канделябр… Аґнес вмостилася на дивані та махнула мені в бік стільця коло стола. Гендріх підійшов до стола з іншого боку, але сідати не став. Я глянув на Аґнес, і вона упевнено кивнула мені — мовляв, негайно сідай.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу