Мэтт Хейг - Як зупинити час

— Учені, — він виплюнув це слово, наче воно мало присмак сірки, — це нові мисливці на відьом. Ви ж знаєте про мисливців на відьом, чи не так? Точно знаєте.

— Він знає, — відповіла за мене Аґнес, видихаючи хмарку диму в бік торшера.

— Можу вас запевнити, що суди над відьмами нікуди не ділися. Просто називаються тепер інакше. Ми їхні лабораторні миші. Цей інститут знає про нас, — він сперся на стіл та струсив попіл на свіжий номер газети «Нью-Йорк Тріб’юн». Погляд у нього палав, мов його сигара. — Ви розумієте? Деякі члени наукової спільноти про нас знають. Лише деякі. У Берліні, — він сів у крісло. — Як люди ми їх мало цікавимо. Вони взагалі не вважають нас людьми. Вони упіймали двох із нас та катували в лабораторіях. Наче морських свинок. Це були чоловік та жінка. Жінці вдалося утекти — тепер вона частина нашої організації. Вона живе у баварському селі, у Німеччині, але під новим ім’ям та з новою особистістю. Вона допомагає нам іноді — і ми їй допомагаємо.

— Я не знав про це.

— І не мали знати.

Я кинув погляд у вікно та помітив, що парк завалений мертвими деревами. На підвіконня сіла пташка. Не знаю яка: тут були інакші птахи, я до таких не звик. Маленьке жовте створіння з сірими крилами — воно зазирнуло до кімнати, а потім відвернулося. Мені завжди подобалося спостерігати за птахами, коли вони не в польоті, бо їхні рухи нагадували слайди замість кінофільму — короткі, поривчасті.

— Ваша дочка могла опинитися в небезпеці. Усі ми могли. Тому нам треба працювати разом, розумієте?

— Так, розумію.

— У мене є до вас останнє питання, — мовив Гендріх після ковтка віскі.

— Слухаю.

— Ви хочете жити? По-справжньому? Хочете вижити?

Я і сам дуже давно себе про це питав. Зазвичай я казав собі, що хочу жити, бо не хотів помирати, знаючи, що в мене є донька і що вона, можливо, жива. Хоча насправді я не знав, чи хочу жити. Від смерті Роуз моє життя постійно хиталося між двома варіантами: бути чи не бути. Але в тій розкішній квартирі з тією жовтою пташкою за вікном відповісти стало простіше. На тій висоті, з тим яскраво-синім небом та новонародженим містом за вікном я відчув себе трохи ближче до Маріон. У Америці починаєш думати в майбутньому часі.

— Так. Так, я хочу вижити.

— Щоб вижити, ми маємо працювати разом.

Пташка за вікном пірнула вниз.

— Добре. Згоден. Працювати разом.

— Не треба так хвилюватися. Ми ж не секта. Ми просто хочемо вижити, щоб насолоджуватися життям. Ми не боги. Ну, окрім Афродіти та Діоніса, — на мить його обличчя набуло якогось мудрого вигляду. — Аґнес, ви збираєтеся у Гарлем?

— Так. Хотіла побачитися з давнім другом, потім напитися снодійного та з тиждень поспати.

На пляшку віскі впало кілька променів сонця, і вона заблищала, наче коштовний камінь. Це, вочевидь, звеселило Гендріха:

— Дивіться, сонце вийшло! Ходімо на прогулянку в парк!

Поперек стежки лежав вирваний з корінням клен.

— Буревій, — пояснив Гендріх. — Налетів кілька тижнів тому. Загинуло декілька людей, здебільшого моряки. Щось наглядачі парку не квапляться наводити тут лад.

Я оглядав коріння, що стирчало на всі боки щупальцями кальмара.

— Мабуть, потужний.

— Так, непогане було видовище, — всміхнувся Гендріх, глянув долу та копнув купку листя і ґрунту. — Це наче еміграція просто у нас на очах. Налітає вітер — і раптом ти вже не стоїш на землі. Усе твоє коріння стирчить назовні та виглядає дико і незвично. Ви, мабуть, не раз таке переживали? Не раз виривали себе з корінням? Упевнений, що так.

— Багато разів, — кивнув я.

— Це одразу помітно.

Я спробував сприйняти це як комплімент, але було важко.

— Головне — встояти. Ви знаєте, як рухатися, але не падати?

— Як?

— Треба стати до пари бурі. Мати власну бурю в душі. Треба… — він замовк. Метафора втратила свій пафос. А я помітив, які ж блискучі у нього черевики. У житті не бачив, щоб черевики так блищали.

— Ми інакші, Томе, — зрештою мовив він. — Ми не такі, як решта людей. Ми несемо минуле з собою. Ми бачимо його всюди. І часом це може загрожувати нашому життю, тому ми маємо допомагати одне одному, — він поклав мені руку на плече, наче казав щось неймовірно важливе. — Минуле ніколи не зникає назовсім — воно просто ховається.

Потому ми обійшли повалений клен. Попереду здіймався Мангеттен — новий ліс. Ліс, що не боїться ураганів.

— Ми маємо бути над ними. Розумієте? Треба бути егоїстичними, щоб вижити.

Ми пройшли повз пару в плащах, вони сміялися з якогось особистого жарту.