Мэтт Хейг - Як зупинити час

— Сер, з вами все гаразд?

Хтось сміється, але вона повертається і сміх вщухає.

Опануй себе.

Я намагаюся всміхнутися учням.

— Гаразд. Усе гаразд… Ця частина Лондона завжди була такою, якою її робили іммігранти. Наприклад, ось там, — я показую у вікно кудись на захід, — у шістнадцятому та сімнадцятому столітті жили французи. Вони були першими іммігрантами Нового Часу. Не всі лишилися жити в Лондоні, багато хто переїхав у Кентербері та у сільську місцевість. У Кент. У… — глибоко вдихаю, — …Саффолк. Але багато іммігрантів осіли у Спітелфілдз [62] Парафія Спіталфілдз нині є частиною лондонського району Тауер-Гемлетс, на кордоні центру та Іст-Енду. , і там утворилася справжня спільнота. Вони заснували індустрію шовку, бо багато хто з них ткав шовк. Там були і колишні аристократи, яким раптово довелося починати нове життя за інакших умов, ніж вони мали у себе на батьківщині.

Десь посередині класу сидить хлопчик, Антон. У нього завжди серйозний вигляд, і він мало говорить. Його рука піднімається.

— Так, Антоне?

— А чому вони сюди приїхали? Тобто якщо у них вдома все було добре, нащо було їхати?

— Бо вони були протестантами. Гугенотами, як їх тоді називали усі, крім них самих. Вони жили за вченнями Жана Ковена, тобто Кальвіна. А в ті часи бути протестантом у Франції було небезпечно, як католиком в Англії. Тому багато кому з них…

Я заплющую очі, намагаючись позбутися спогадів. Голова нестерпно болить. Я відчуваю слабкість. У класі знов звучить сміх.

— …багато кому з них довелося тікати.

Я розплющую очі. Антон не сміється — на його обличчі ледь помітна підбадьорлива посмішка. Але я все одно бачу, що він, як і решта класу, вважає, що я не зовсім при розумі.

Стіни кімнати хитаються, серце калатає у рваному джазовому ритмі.

— Пробачте, я на хвилинку.

— Сер? — на обличчі Антона хвилювання.

— Усе добре, я просто… За хвилинку повернуся.

Я виходжу з класу та йду коридором. Минаю один клас, потім інший. Крізь вікно бачу Каміллу. Вона стоїть перед білою дошкою, на якій пояснює відмінювання якогось дієслова. Спокійна, контролює свій клас. Потім помічає мене та посміхається. Я, попри паніку, посміхаюсь у відповідь.

Заходжу в туалет та дивлюся на своє відображення у дзеркалі.

Я надто добре знаю власне обличчя, щоб його бачити. Коли надто добре щось знаєш, воно може стати чужим.

— Хто я? Хто я? Хто я?

Умиваюся та повільно дихаю.

— Мене звати Том Азар. Мене звати Том Азар. Мене звати Том Азар.

У цьому імені забагато спогадів. Спогадів про всіх, хто так мене звав, та всіх, від кого я переховувався. Спогадів про матір, про Роуз, про Гендріха, про Маріон. Але воно не слугує мені якорем. Бо якір має утримувати на місці, а у мене немає місця.

Чи зможу я все життя отак плисти? Має ж колись мій човен спинитися? Має ж бути для нього затока, порт, пункт призначення? Нехай невідомий, але має. Човен повинен кудись плисти, бо інакше у чому його сенс? Я був стількома людьми, грав стільки ролей, що сам уже не людина. Я натовп. Натовп в одному тілі.

Я був людьми, яких ненавидів. Я був людьми, якими захоплювався. Я був нудним, щасливим, невимовно сумним. Я був із правими та неправими. Загалом, я сам себе вже втратив.

— Усе нормально, — кажу я своєму відображенню. Хотілося б знати, де зараз Омаї. Не треба було відпускати його без жодного засобу зв’язку. У цьому світі самотньо без друга.

Повільне глибоке дихання вгамовує моє серцебиття. Я витираю обличчя рушником, виходжу з туалету та йду назад у клас коридором, намагаючись дивитися перед собою, аби не зазирнути у клас Камілли. Намагаюся поводитися як нормальний вчитель зі спогадами про звичайнісінькі сорок років життя.

Заходжу назад у клас.

— Пробачте мені, — намагаюся всміхнутися та сказати щось смішне. — У молодості перебрав з наркотиками, і тепер іноді дошкуляють спогади.

Клас сміється.

— Тож не вживайте наркотиків, бо будете потерпати від головного болю та викладати історію. То про що я там розповідав?

Пізніше, в обідню перерву, я знов бачуся з Каміллою. Ми в учительській кімнаті, вона говорить з іншим викладачем мови, австрійцем Йоахімом. Він викладає німецьку і дивно свистить при кожному подиху. Вона закінчує розмову з ним та підходить до мого столу, за яким я сиджу з чашкою чаю.

— Вітаю, Томе.

— Привіт, — найпростіше слово, яке я супроводжую найменш щирою з можливих посмішок.

— Ви нормально почуваєтеся? У коридорі ви були… напруженим.