Мэтт Хейг - Як зупинити час

Я упав на ліжко. Роуз стягнула з мене взуття та м’яко мовила (де й ділася її суворість):

— Усе буде добре, Томе. Відпочивай.

Наступне, що я пам’ятаю: я посеред ночі сиджу на ліжку, бо мене збудив власний крик. За вікном висить повний місяць, мене б’ють дрижаки, а легені відмовляються дихати. Зусібіч мене затоплює жахом.

Увійшла Роуз та взяла мене за руку. За нею, позіхаючи, зайшла Ґрейс та спинилася на порозі.

— Усе добре, Томе, усе добре.

— Не добре і ніколи не буде, — буркнув я у маренні.

— Не вір у сни. А особливо у погані.

Я не став казати, що мені снилися мої спогади. Мені треба було відкараскатися від реальності, що більше не була моєю — не була реальністю Тома Сміта. Роуз відправила Ґрейс назад спати, а сама сіла поруч, нахилилася до мене та поцілувала в губи. Хоча швидше дзьобнула, ніж поцілувала, але в губи просто так не дзьобають.

— Нащо ти це? — спитав я.

Я бачив її посмішку в місячному сяйві: це була не грайлива посмішка, а швидше спокійна впевнена посмішка.

— Це для того, щоб відволікти тебе від думок.

— Я точно ще ніколи в житті не зустрічав нікого схожого на тебе, — мовив я.

— Це добре. Бо нащо було б мені жити, якби хтось такий уже був?

У куточку її ока я помітив сльозу.

— Що сталося?

— У цьому ліжку спав Нет. Так дивно. Дивно, що на його місці тепер спить хтось інший. Він був тут — а тепер його тут немає. Так дивно.

Я бачив, що їй боляче, і на мить мені стало соромно за свою егоїстичність.

— Давай я буду спати деінде? Можу і долі спати.

— Ні-ні, — вона похитала головою та всміхнулася.

Снідали ми житнім хлібом та елем. Ґрейс теж мала невеличку чарку, бо тоді ель був єдиним напоєм, який прості люди могли собі дозволити і який би їх не вбив. З водою ситуація була катастрофічна — просто російська рулетка.

— Цей будинок мій, — пояснювала Роуз, — бо після смерті батьків угода про винаймання перейшла на мене. Тож поки ти тут живеш, то дотримуєшся моїх правил. Правило перше: ти повертаєш нам борг, а надалі, поки тут житимеш, будеш сплачувати два шилінги на тиждень. І носитимеш воду.

Поки тут житимеш.

Добре було мати місце, де б я міг лишатися досхочу. Будиночок виглядав непогано: чистий, сухий, пах лавандою. Я помітив букет лаванди у простій вазі. А ще тут був камін, що стане в пригоді в холодну пору року. Сам будинок був більший за нашу хату в Едвардстоуні та мав окремі кімнати, але тут було так само чисто та приємно.

Тим не менш, оце запрошення лишатися досхочу засмутило мене. Бо навіть тоді я вже відчував, що у моєму житті більше не буде нічого постійного.

Тієї миті я не знав, що все зміниться. Я не розумів своєї природи. У цього явища не було назви, а навіть якби була, мені нізвідки було про неї дізнатися. Тоді я просто припустив, що приречений назавжди залишатися в тому віці. На перший погляд здається, що це дуже весело, але насправді це не так. Моя особливість вже встигла призвести до смерті моєї матері, і я не міг розповісти про неї Роуз та її сестрі, щоб не наразити їх на небезпеку. А ще у ті часи все доволі швидко змінювалося, особливо коли ти молодий. Обличчя навколо змінювалися майже кожну пору року.

— Дякую, — мовив я.

— Ґрейс буде добре, якщо ти з нами житимеш. Вона дуже сумує за братами. І я теж. Але якщо ти завдаси нам шкоди чи знеславиш нас, або якщо не платитимеш, — вона замовкла на мить, щоб проковтнути вишню, — вилетиш звідси вмить.

— У канаву?

— Я ще й лайна зверху накидаю, — пообіцяла Ґрейс, допиваючи свій ель.

— Пробач за це. Пристойність та Ґрейс не бувають в одній кімнаті.

— У слові «лайно» немає нічого поганого, — дипломатично зауважив я. — Добре доносить сенс.

— У цьому домі немає леді, — зітхнула Роуз.

— Так і я не лорд, — то була не слушна мить розповідати, що технічно я належав до французької аристократії.

Роуз взагалі рідко зітхала, і я пам’ятаю чи не всі випадки. У тих її зітханнях чулося: так уже склалося в житті, так буде завжди, і я не маю нічого проти.

— Ну і добре. Тоді почнімо новий день!

Мені подобалися ці дві дівчини. Вони подарували мені спокій серед страшної тиші горя. Я дуже хотів лишитися, але не хотів накликати на них біду. Їм не можна мене розпитувати — треба придумати щось, аби моя історія була їм нецікава.

— Мама впала з коня, — недоречно ляпнув я. — Так вона померла.

— Дуже шкода, — мовила Ґрейс.

— Так, це дуже сумно, — погодилася Роуз.

— Мені часто це сниться.

Роуз тільки кивнула. Може, вона мала й інші питання, та лишила їх при собі.