Мэтт Хейг - Як зупинити час

Ось і все, що ми знаємо. І більше нічого. Ця думка крутиться у моїй голові на якийсь мотив, і я повільно засинаю.

Бенксайд [71] Район Лондона на південному березі Темзи, приблизно від мосту Блекфраєрс до Лондонського мосту. у ті часи був місцем привілеїв, тобто звичайні закони там не діяли. Насправді, там взагалі жодні закони не діяли. У Бенксайді можна було знайти будь-що. Там велась різноманітна торгівля і можна було знайти розваги на будь-який смак. Проституція. Цькування ведмедя. Величні артисти. Театр. Усе, що тільки можна уявити.

Це був район свободи. І коли я вперше туди потрапив, то виявилося, що свобода смердить лайном. Звісно, у порівнянні з теперішніми часами весь тодішній Лондон тхнув лайном. Але Бенксайд був його осередком, бо тут було повно чинбарень. Одразу за мостом розташовувалося принаймні п’ять. Я одразу не зрозумів, чому вони так смердять, але пізніше мені пояснили, що чинбарі вимочували шкіру у фекаліях.

Я йшов далі, й сморід лайна поступово змішувався з іншими. Запах тваринного жиру й кісток з миловарні та майстерні клею. Задавнений запах поту. Я наче відкривав для себе новий світ смороду.

Я пройшов повз загорожу ведмедя — її чомусь називали Паризьким садом, я і досі не знаю чому, — де сидів чорний ведмідь, закутий у кайдани. Більш сумної істоти я у своєму житті не бачив. Він просто сидів на землі, увесь вкритий ранами та брудом. Вочевидь, уже втратив будь-яку надію на нормальне життя. Той ведмідь був місцевою знаменитістю, головною цікавинкою Бенксайду. Його звали Секерсон, і потім я часто бачив, як його цькували собаками, а він із налитими кров’ю очима відкидав їх від свого горла. З рота в нього стікала піна, а натовп навколо волав від жорстокої радості. Той ведмідь здавався живим, лише коли захищав своє життя. Я часто згадую його і його безцільну жагу до життя. До життя, у якому все одно немає нічого, крім болю та жорстокості.

Я трохи відхилився від теми. Так ось, у свій перший день я, керуючись вказівками Роуз, прийшов туди, хоча це і не здалося мені гожим місцем. Воно розташовувалося досить далеко від шуму миловарень, хоча сморід від чинбарні помітно відчувався. Тут безцільно вешталися люди. Жінка в зеленому одязі з чорним зубом та рясно напудреним обличчям із цікавістю поглядала на мене. Вона спиралася на стіну кам’яного будинку з капелюхом кардинала на вивісці. Я швидко зрозумів, що то був один з багатьох місцевих борделів — як виявилося, найпопулярніший. Робота там не припинялася ніколи. А ще там була «Таверна королеви». Вона розташовувалася в одному з найчистіших будинків Бенксайду, попри те що її відвідувачі були чи не найбруднішими мешканцями міста.

Перед таверною та борделем була невеличка прямокутна галявина, вкрита травою, — тут я і сів.

Глибоко вдихнув. І почав грати.

Музики в ті часи не стидалися. Навіть грати музику було не соромно. Сама королева Єлизавета грала на кількох інструментах. Але грати музику привселюдно для людини високого походження було абсолютно неприйнятно. Так повелося і в Англії, і у Франції. На вулицях ніхто не грав, а для сина французького графа грати у навіть найменш смердючій частині Бенксайду було просто ганебно.

Проте я грав.

Я грав французьких пісень, яких мене навчила мама. Перехожі кидали на мене здивовані погляди, здійнявши брови. Пізніше я став трохи упевненішим у собі та перейшов на англійські пісні та балади. Навколо мене швидко зібрався натовп, із якого іноді прилітали дрібні монетки. Я бачив, що вуличні артисти іноді обходять натовп з капелюхом, аби зібрати гроші — так само, як і сьогодні, — але капелюха у мене не було, тому після кожних пари пісень я обходив народ, тримаючи в руках лівий черевик. Мені доводилося стрибати на одній нозі, і людям це подобалося не менш, ніж моя музика. Дивна то була аудиторія: веслярі, вуличні торговці, пияки, повії та театрали. Половина з них прямувала зі своїх домівок, які вони винаймали на південь звідти, а інша половина йшла з-за мосту — вони частіше кидали пенні. Мені було легше грати із заплющеними очима, мабуть, через погляди. У перший свій день я заробив досить, щоб заплатити за сливи, а до кінця тижня розрахувався за кошик.

— Не квапся, Томе Сміт, — мовила Роуз, намагаючись не посміхатися. Вона їла гарячий пиріг із кроликом, що я купив дорогою додому. — Ти і досі маєш платити за житло.

— А можна ми кожного дня їстимемо пиріг із м’ясом? — пискнула Ґрейс, обличчя якої густо вкрили крихти. — Він смачніший за сраний пастернак та тушковані овочі.