Мэтт Хейг - Як зупинити час

Я грав на лютні у Саутворку [76] Район у центрі Лондона на березі Темзи, історично популярне місце розваг. все літо та початок осені. Часто я грав аж допізна, і міські ворота зачиняли, тому мені доводилося більше години повертатися додому. Восени погода погіршилася і людей стало менше. Я почав обходити забігайлівки, шукаючи роботи, але мені не щастило.

Звісно ж, грати у закладі було набагато престижніше, аніж на вулиці, але я був скоріше представником зникаючого виду. А ще тоді особливої популярності набула група музикантів під назвою «Пемброцькі хлопці» [77] Акторська трупа єлизаветинських часів. Є версія, згідно з якою на початку 1590-х до неї входив Шекспір — як актор і як письменник. , і на тодішньому ринку видовищ майже не лишилося місця.

І один з них — бородатий велетень на прізвисько Вольфстан-дерево (вочевидь, через його вражаючі розміри та волосся, що скидалося на листя в бурю) — почув, що я шукаю роботу, та якось увечері підійшов до мене, саме коли я закінчив грати коло «Капелюха кардинала».

Він схопив мене за петельки та бухнув об стіну.

— Ану облиш його! — вступилася за мене Ельза, рудоволоса повія, з якою я часто балакав, коли рушав додому.

— Стули пельку, хвойдо, — він знов повернувся до мене. Зуби у нього були страшенно гнилі — просто ряд коричневих камінців, а не щелепа. Важко було навіть сказати, чи то так смердів його подих, чи чинбарня поруч. — Слухай-но сюди, хлопче, та запам’ятовуй: ти не гратимеш у жодному закладі по цей бік Бішонсгейту [78] Дорога в Лондоні. , а особливо у Бенксайді. Бо інакше тобі кінець. Це наша територія, і таким баранам, як ти, тут не місце.

Я плюнув йому в обличчя, а він схопився за мою лютню.

— Ану відпусти!

— Я зараз зламаю твою лютню, а потім твої пальці.

— Віддай, ти брудний…

— Вольфстане, ану віддай йому лютню! — закричала Ельза.

Він замахнувся лютнею, наче хотів розтрощити її об стіну, — аж тут почувся низький театральний голос.

— Вольфстане, ану припини.

Вольфстан озирнувся та побачив на доріжці за собою трьох чоловіків.

— Господи, — зраділа Ельза (хоча, може, і вдала) та почала повільними котячими рухами поправляти свою сукню. Усе навколо було театром, навіть без сцени. — Це ж сам Річард Третій!

Звісно ж, це був не Річард Третій, а Річард Бербедж, і навіть я знав, що він один із найвідоміших акторів Лондона. Тоді він виглядав доволі вражаюче. Він не був схожий на Еррола Флінна, Тайрона Павера, Пола Ньюмена чи Раяна Гослінга [79] Актори — секс-символи ХХ століття. — сьогодні у мережі він би жодного лайку не отримав. Волосся у нього було рідке, мишачого кольору, а шкіра на обличчі обвисла, наче він зійшов з картини Рембрандта. Але в ньому було щось, що вміли бачити люди єлизаветинської епохи і не вміють зараз. У нього була аура. Щось потужне, метафізічне — душа, присутність, сила.

— Чудового вам вечора, містере Бербедж, сер, — Дерево опустив мою лютню.

— Тільки мені? — зауважив він.

Тут я звернув увагу на двох його супутників. Один був круглий, наче бочка, та мав розкішну бороду (охайнішу, ніж у Вольфстана); його обличчя затопила така драматична усмішка, що я одразу вгадав у ньому актора (хоча і добряче напідпитку).

— Ти, смердюча калюжа конячої сечі, негайно поверни хлопцеві лютню, — мовив він.

Другий був стрункий та навіть гарний, хоча мав маленький рот та невдало зачесане назад волосся. Очі у нього були добрі та дещо схожі на коров’ячі. Він, як і його друзі, мав цупкий камзол з мереживом та ґудзиками, але золотавого кольору. Хоча, може, мені так лише здалося у сутінках.

З його зовнішності неважко було здогадатися, що він заможний представник богеми, і це враження тільки посилювала золота сережка у вусі. Загалом, обоє успішні актори і, мабуть, члени трупи лорда-камергера, як і Бербедж.

— Тільки-но гляньте! У пеклі порожньо — всі чорти у Бенксайді, — ущипливо зауважив красунчик.

— Сам Шекспір! — вигукнула Ельза, почувши його.

Шекспір — а це дійсно був він — ледь помітно всміхнувся.

А Ельза тим часом повернулася до третього, «барильця»:

— І вас я теж знаю! Ви теж Вілл — Вілл Кемп [80] Актор, виконавець багатьох комедійних ролей. .

Кемп кивнув та гордо поплескав себе по животі:

— Авжеж.

— Віддай мені мою лютню, — знов мовив я до Вольфстана, бо тепер усе тут було на мою користь. Він передав інструмент мені в руки та повільно пішов геть.