Мэтт Хейг - Як зупинити час

— Пастернак не може бути сраний.

— Пироги точно кращі за пастернак, — вирішив я урвати їх дискусію. — Його не побачиш на столі у королеви чи у вельможі.

— Так і ми не вельможі, — закотила очі Роуз.

Для них я був просто Том Сміт із Саффолку, і так і має лишатися надалі. А ще я все одно ніколи не стану графом і ніколи не житиму в гарному будинку зі слугами, бо мої батьки померли, і Франція тепер для мене чужина. Я був просто вуличним музикантом із Лондона, і мої зазіхання на хороше життя могли б призвести до біди.

Наступного вівторка я заплатив за житло за перші два тижні, як і обіцяв. З того дня я став повноправним мешканцем будинку та членом родини. Загалом, у мене з’явилося відчуття, наче я маю дім, і я намагався позбутися думок про майбутнє та проблеми, які на мене очікують. Співаючи натовпу, що чекає на виставу в театрі, чи споглядаючи, як щоки Роуз спалахують рожевим, перш ніж вона засміється, я уявляв, що щасливий.

Ґрейс попросила навчити її грати на лютні, і якось увечері ми почати уроки. Її долоні стрибнули на струни, наче павук. Я вмостив її пальці належним чином — уздовж довгої сторони іструмента. Вона хотіла навчитися грати «Зелені рукави» [72] «Greensleeves» — одна з популярних англійських народних пісень, відома з XVI століття. Двічі згадується у творах Вільяма Шекспіра. і «Чудовий та веселий місяць травень» [73] «The Sweet and Merry Month of May». Пісня авторства Томаса Деккера, що увійшла до однієї з його вистав (уперше — у 1599 році). — її улюблені. Я не хотів учити її першої, бо, як і більшість популярних пісень усіх часів, вона була не з тих, що їх варто знати дітям. Тоді я ще був не надто мудрований, але знав, що Леді Зелені Рукави було du jour [74] Модний, сучасний ( фр. ). образою та означало розпусну жінку. А рукави були зелені, вочевидь, через секс у лісі. Тим не менш, Ґрейс наполягала, а я не хотів її образити відмовою лише заради того, щоб захистити її дитячу невинність. Тож ми почали уроки. Учити її було важко, бо вона поспішала поперед батька у пекло. Та ми не відступали. Грали на вулиці, бо наближалася середина літа. На мить я підвів погляд та побачив за вікном Роуз — вона спостерігала за нами і посміхалася.

Одного вечора, вже десь на початку осені, до мене у кімнату зайшла Роуз. Вона була втомлена та якась інакша… Трохи розгублена, неговірка.

— Що сталося?

— Багато чого. Не має значення.

Я відчував, що вона хоче щось мені сказати, але не говорить. Сіла до мене на ліжко та спитала, чи можу я і її навчити грати на лютні. Обіцяла знизити мені платню за житло на п’ять пенсів, якщо я навчу. Я погодився — і не стільки через платню, а тому що погодився б на будь-що, що примусило б її посидіти подовше у мене на ліжку.

У неї була іще одна родимка, між великим пальцем та вказівним. Така сама, як дві у неї на щоці. На руках залишились плями від вишень. Схотілося взяти її за руку. Господи, які ж дитячі бажання! Мабуть, мозок у мене тоді був за віком такий самий, як і моє обличчя.

— У тебе чудова лютня. Я такої гарної ще ніколи не бачила. Стільки прикрас… — зауважила вона.

— Мамі подарували її… друг. Дивись, отут, — я вказав на майстерно вирізаний резонаторний отвір під струнами, — це називається троянда.

— Але ж там нічого немає, окрім повітря! — зазирнула вона всередину.

— Так це ж найголовніше, — розсміявся я.

Я одразу навчив її грати перебором на двох струнах, і вона почала награвати його дедалі швидше — і водночас пришвидшувалося моє серцебиття. Я торкнувся її руки і заплющив очі. Від страху через свої почуття до неї.

— У музиці головне — час, — мовив я. — Контролювати час.

Згодом вона спинилася та замислилася.

— Іноді мені хочеться зупинити час, — мовила вона. Не впевнений, що саме цими словами, але близько до цього. — Іноді, щасливої миті, я хочу, аби дзвін у церкві більше ніколи не озивався. Аби більше ніколи не треба було йти на ринок. Аби шпаки спинилися в небі. Але всіма нами керує час… Усі ми лише струни, чи не так?

Вона точно так і сказала: усі ми лише струни.

Роуз була варта більшого, аніж збирати фрукти. Вона була філософом. Я ніколи не знав мудрішої людини (а невдовзі я познайомився із Шекспіром, тож можете собі уявити). Вона розмовляла зі мною як з рівним за віком, і я був вдячний їй за це. Поруч із нею все інше ніби тьмяніло і мене охоплював спокій. Вона врівноважувала моє життя. Варто було лише подивитися на неї — і мені ставало спокійніше. Нічóго дивного, що я постійно дивився на неї напруженим поглядом. Тепер люди так одне на одного вже не дивляться. Я хотів її — в усіх значеннях цього слова. А коли чогось хочеш, отже, його не вистачає. Тож у мені була якась порожнеча, яку тільки збільшила смерть матері. Тоді вона здавалася мені неосяжною, але Роуз повертала мене не тверду землю. Давала щось, за що можна триматися.