Мэтт Хейг - Як зупинити час

Ельза глузливо помахала йому мізинцем:

— Нехай тебе качка копне, бридка дупа!

Актори розреготалися.

— Ходімо, хлопче, посидимо у «Королівській», — мовив Кемп.

Шекспір насупився, наче його раптом охопив головний біль:

— Та ти вже як мариноване в елі яблуко, друже.

Ельза вже шепотіла Бербеджу на вухо, повисаючи на його шиї.

— Вольфстан — просто нелюдь, — підійшов до мене Шекспір.

— Так і є, містере Шекспір.

Від нього пахло тютюном, елем та гвоздикою.

— Сумно бачити його знов такого. То що, хлопче, отже, ти добре граєш?

Я ще цілком не оговтався.

— Що?

— На лютні.

— Мабуть, що так, сер.

— І скільки ж тобі років? — нахилився він ближче до мене.

— Шістнадцять, сер, — вирішив я дотримуватися легенди.

— Виглядаєш молодшим. Але водночас і старшим. У тебе не обличчя, а загадка.

— Мені шістнадцять, сер.

— Та це не має жодного значення, — він поклав руку мені на груди, наче спирався. Тут я збагнув, що він теж напідпитку. Але він опанував себе: — Ми члени трупи лорда-камергера, і нам треба музиканта. У мене нова п’єса — «Як вам це сподобається». І для неї нам знадобиться музика, бо там багато пісень. Лютняр у нас був, але його забрала віспа.

Я витріщився на Шекспіра: у його очах виблискували два ліхтарі, що висіли поруч.

Тим часом Кемп врятував Бербеджа від Ельзи та вирішив поквапити справи:

— Хлопче, будь завтра у «Глобусі» об одинадцятій.

— Зіграй-но зараз, — не звернув на нього уваги Шекспір.

— Зараз?

— Давай, куй залізо, поки не згасло.

Ельза почала наспівувати якусь непристойну пісеньку, якої я не знав.

— Бідолаху і досі трусить, — співчутливо мовив Кемп. — Завтра зіграє.

— Ні, нехай грає зараз, — наполягав Шекспір.

— Я не знаю, що грати.

— Грай щиро. Уяви, що нас немає. Грай як для себе, — мовив він та шикнув у бік Ельзи.

У мене увіп’ялися чотири пари очей.

Я стулив повіки, подумав про Роуз та зіграв пісню, яку нещодавно вивчив:

Я закінчив пісню, розплющив очі та оглянув присутніх.

— Елю! — вигукнув Кемп. — Господи, дайте ж мені елю!

— А хлопець молодець! — мовив Бербедж. — Якщо не звертати уваги на слова.

— І на спів, — додала Ельза.

— Ти добре граєш, — мовив Шекспір. — Приходь завтра у театр «Глобус». Об одинадцятій. Дванадцять шилінгів на тиждень.

— Дякую, містере Шекспір.

— Дванадцять шилінгів на тиждень?!

Був ранок, і Роуз ніяк не могла в це повірити. Ми пішли по воду перед роботою, вона спинилася та опустила відро на землю. Я своє теж поставив. Воду ми набирали в колодязі приблизно за милю далі вулицею на північ від саду та стайні. Звісно, пити її було не можна: це для прибирання. Рожеве ранкове небо моторошно палало.

— Так, дванадцять шилінгів на тиждень.

— Ти працюватимеш на містера Шекспіра?

— Так, на лорда-камергера.

— Томе, це ж чудово! — вона кинулася мене обіймати, як сестра. Чи, може, більше ніж сестра. А потім на її обличчі з’явилася якась тінь, вона опустила голову та узяла своє відро.

— Що таке?

— Мабуть, ми тепер рідко будемо тебе бачити.

— Та я так само повертатимусь додому ввечері. Буду обходити стіну, якщо ворота зачинятимуть.

— Я не про це.

— А про що тоді?

— У тебе буде надто яскраве життя, щоб повертатися до нудної продавчині з ринку.

— Роуз, ти не нудна.

— Трава теж не нудна, поки не побачиш квітки.

— Трава у будь-якому разі нудна, а ти не трава.

— Томе, ти ніколи не лишаєшся на одному місці. Ти втік із Франції. Ти втік із Саффолку. І звідси втечеш. Ти не пускаєш коріння. Відтоді, як ми поцілувалися, ти навіть ока на мені не затримуєш — куди вже тут затриматися самому.

— Роуз, якщо я колись і матиму втекти, то не через тебе.

— То коли ж ти втечеш і чому?

А на це питання я не міг відповісти.

Ми майже дійшли додому, вже були коло стаєнь. На нас дивилися коні, що стояли у ряд, наче лорди на балконі, що дивляться давно знайому виставу. Роуз мовчала, і мене охопило почуття провини за брехню щодо смерті матері. А ще треба розповісти їй правду про себе. Рано чи пізно доведеться.

Майже коло нашого будинку ми побачили двох жінок, одна з них була стара місіс Адамс, що волала прокльони на адресу іншої жінки. Її Роуз теж знала — Мері Пітерс з ринку у Вайтчепелі. Тиха жінка з сумним виразом обличчя років сорока. Тоді такого віку міг досягти точно не кожен. Вона ніколи не знімала жалобного вбрання.