Маргарет Мадзантини - Не йди

– Тобі боляче? – заволав я. – Ти відчуваєш мою руку?

Вона не стала брехати.

– Ні, – ледве чутно прошамкотіла вона, – я нічого не відчуваю.

Тоді я зрозумів, Анджело, що відбувалося щось страшне. Італія зісковзнула по стіні на ліжко, і її посіріле обличчя упало між подушками.

– Їдьмо.

– Дай мені поспати…

Я підхопив її на руки, вона майже нічого не важила. На ліжку залишилася блакитно-бліда калюжа, це її синя сукня полиняла на простирадло. Я пройшов крізь увесь коридор і почав ногами стукати в матові скляні двері з написом «Стороннім вхід заборонено». Вийшли жінка і якийсь хлопець із заспаними очима.

– Лікарня! – викрикнув я. – Де тут поблизу лікарня?

Злегка хитнув у них перед очима тіло Італії, демонструючи причину моєї біди й несамовитості. Я лементував, мої очі були сповнені нестямним плачем, такою великою втратою, що вони обоє, мабуть, то були мати й син, майже втиснулися в стіну, намагаючись пояснити, як дістатися до лікарні. Я побіг до автомобіля, поклав Італію на сидіння. У стоптаних капцях і нічній сорочці та нещасна жінка пішла за мною, перелякана й без будь-якої причини, просто через те, що не знала що робити, аби випроводити мене з моєю люттю. Я побачив її в дзеркалі заднього огляду на ґрунтовому майданчику в пороховій хмарі, піднятій моїм автомобілем.

Їхні пояснення були неточні й недостатні, та і я був збитий з пантелику й навіть не запам’ятав їх. Але якщо треба їхати, Анджело, то життя саме веде нас. Дорога блищала від перших променів сонця й була, немов стрілка компаса, що підштовхувала мене вперед. Я тиснув на педаль газу й одночасно заговорював Італії зуби.

– Спокійно, – казав я їй, – ми вже під’їжджаємо, ось побачиш, усе буде добре. Заспокойся.

Італія була спокійна, не рухалася й уся горіла. Можливо, вона вже була в комі.

Тим часом вже можна було відчувати море, у повітрі, у безладі рівних доріг, у навколишніх рослинах. Південне море, з його жахливими будівлями, що стоять прямо перед пляжем за дорогою. Нарешті, у центрі ротонди, під дугою в стилі бароко, серед поіржавілих дорожніх знаків я побачив щит, який показував напрямок до лікарні. Ще кілька сотень метрів, і ми прибули на місце. Це була досить низька, скромна прямокутна будівля, вкрита тиньком. Така приморська лікарня зазвичай стоїть майже порожня взимку. На парковці було кілька машин і серед них одна «швидка». У приймальному відділенні нікого не було, горіла лише одна чергова лампочка. Я ніс Італію на руках, вона вже була без однієї зі своїх бордових туфель. Я зазирнув в оглядове вікно на дверях, штурхнув їх, ще одні двері, знову тиша.

– Тут хтось є?

Вийшла медсестра, дівчина з чорним волоссям, стягнутим на потилиці.

– Людина в надто важкому стані, – випалив я одразу, – де черговий лікар?

Не чекаючи на відповідь, я попхався в сусідні приміщення, штурхаючи двері ногою. Дівчина перелякано йшла, тримаючись трохи на відстані від мене, разом із нею плентався якийсь тип у надто короткому халаті, що був схожий на фартух, який носять у дитячих садках.

Нарешті я знайшов реанімаційне відділення, воно було теж порожнім із зачиненими віконницями. Хоч там і було достатньо медичних апаратів, з усього було видно, що вони вже давно не використовувалися. Я увімкнув кисневий балон і надів Італії маску. Потім повернувся до дівчини:

– Мені потрібно зробити їй ехографію.

Вона стояла, як зачарована, тоді я схопив її за лікті й труснув:

– Покваптеся!

Невдовзі санітар у короткому халаті вже штовхав перед собою апарат для ехографії. Я відкрив шафу з медичними препаратами й ледь не задихнувся від цих нікому непотрібних коробок. Прийшов черговий лікар, сорокарічний чоловік з їжакуватою бородою, що доходила йому аж до самих очей. Я вколов Італії антибіотик.

– Ви хто такий? – запитав він голосом людини, яку розбудили.

– Хірург, – відповів я, навіть не повертаючись до нього. Монітор ехографа увімкнувся.

– Що з нею? – знову пролунав його голос.

Я не відповів, тримав зонд на животі Італії, не відводячи очей від монітора… але мені не вдалося нічого побачити. Тепер вони стояли навколо мене, не порушуючи тиші, я відчував зовсім поряд подих чергового лікаря, це був втомлений подих завзятого курця. Потім я зрозумів, хоч і не хотілося в це вірити, усі інші теж зрозуміли. Її живіт був переповнений кров’ю, хоча вона й не втратила ані краплі. Це була виключно внутрішня кровотеча, на органах, що розміщувалися нижче, міг уже початися некроз.