Маргарет Мадзантини - Не йди

З кухні вийшла жінка з обличчям селючки, яке вкривало шапкою сиве скуйовджене волосся, вона наближалася до нас, витираючи руки об фартух.

– У вас можна що-небудь поїсти?

– Офіціанта вже немає.

– М’ясну нарізку й кілька шматочків сиру…

– Може, вам принести овочевий суп?

– Дякую, – відповів я, здивований несподіваною гостинністю жінки.

– Я вам його розігрію.

– Я хочу спати, у вас можна переночувати?

Жінка затримала свій погляд на Італії довше, ніж треба:

– Скільки ночей?

Італія з’їла лише кілька ложок супу. Я дивився на її темне коротке волосся, до якого я ще не призвичаївся, на її схудле обличчя з маленькими тінями та на запалі щоки, на її закриту синю сукню; вона була схожа на черницю без хустки на голові. Я налив їй повний до вінець келих вина, сказав тост і примусив випити зі мною разом, вона посунула свій келих до мого по скатертині, не підносячи його. Тост вийшов надто низьким, таким же, як і місяць на небі, який ми могли бачити в металевій хрестовині вікна. Його сите й лагідне обличчя було тут, поруч, а повітря навколо нього було прозоре навіть попри темряву: здавалося, він зацікавився нами. Я був трішки напідпитку, бо випорожнив щонайменше три повні келихи вина один за одним. Я почувався щасливим у цій тратторії, пропахлій приготованими заздалегідь стравами й низькоякісними напоями, тому що був поряд із нею, за сотні кілометрів від того міста, у якому жив, як миша. Щасливий, тому що розпочиналося наше з нею нове життя, і кожний етап його буде прегарним, повинен бути. Мене лякало те, що Італія була смутною, я хотів розвеселити її, бо боявся що й сам невдовзі почну сумувати. Я відчував, що коли ми довго дивитимемося на цей місяць, то й самі станемо гідними співчуття. Я пив, Анджело, тому що не хотів про це думати. Я пив і був сповнений віри, що життя дасть мені шанс реабілітуватися, пив, тому що в нас ще буде дитина, і я не відбиратиму в неї більше радості, і робитиму її щасливою до останнього дня. Я дивився на неї, і мої сповнені вірою дурні очі сяяли, і не мало жодного значення, що вона не їла, напевно, вона просто втомилася. Їй потрібно поспати, щоб їй щось наснилося й щоб я пестив її в присутності цього гладкого місяця, а якби вона вночі зголодніла, то я би збігав у темну кухню й украв би для неї що-небудь: трішки хліба й пару шматочків шинки. Я б дивився, як вона їстиме серед ночі, немов амур.

Вона виблювала прямо в тарілку. Її раптом аж струснуло від спазму, обличчя в неї почервоніло, а на чолі здулася темна вена. Італія схопила серветку й піднесла до рота.

– Пробач.

Я стиснув її руку, що лежала на столі, вона була аж гаряча й спітніла.

– Це я маю просити в тебе пробачення, що примусив тебе вечеряти.

Вона сполотніла, а її очі мали якийсь дивний вигляд. Закашлялась, а потім озирнулася навколо, наче боялася, що хтось помітить, що їй стало зле. Але в залі панувала тиша, було чути лише звук телевізора, це голос диктора коментував передачі м’яча. За її спиною, у кінці залу, відчинилися двері кухні, це їх штовхнула перед собою жінка, що несла нам на таці нарізку. Страва була вміло прикрашено пучечками зелені, политими олією, а між нарізкою лежали баклажани й сушені помідори.

– Моя приятелька почувається не дуже добре, ви не могли б відвести нас у номер?

Жінка розгублено подивилася на нас, можливо, вона щось запідозрила.

– Вибачте нас, – сказав я й поклав на стіл банкноту сто тисяч лір разом зі своїм посвідченням особи, – трохи пізніше я прийду й принесу вам документ синьйори.

Вона взяла гроші й повільно потеліпала до барної стійки, відкрила металеву скриньку й видала нам ключ від номера.

Номер був просторий і мав дуже пристойний вигляд, але повітря було затхлим. Усередині стояло дерев’яне ліжко, подвійна шафа, ніжки якої були закриті пластиком. Навколо мийниці висіли два рушники, один блакитний, а другий коричневий. Покривало на ліжку було такого ж зеленого кольору, як і фіранки. Я посунув його в кінець ліжка. Італія сіла, зігнувшись і не відпускаючи руки від живота.

– У тебе місячні?

– Ні, – відповіла вона й завалилася спиною на ліжко.

Я зняв з неї туфлі, а потім допоміг витягнути ноги. Я підклав їй під голову подушку, але вона здулася й стала тоненькою, мов рушник, тож я взяв ще й ту, що була призначена для мене, аби її голова лежала трішки вище. У номері справді був якийсь дивний нездоровий запах, тхнуло якоюсь хімією, можливо, від цих поганеньких меблів, нещодавно привезених з фабрики. Я відсунув фіранку, відкрив шпінгалет і навстіж відчинив вікно, щоб увійшов запах ночі, що був таким же приємним, як і влітку.