Маргарет Мадзантини - Не йди

На вулиці я помітив, що вона якось незвично хитається на підборах. Здавалося, що її слабкість випромінювалася з грудної клітки, вона в неї була зігнута й трохи зміщена вперед, виходила за нормальну вісь тіла, неначе намагалася щось випередити, можливо, якийсь острах. Я поставив обидві торби в багажник, потім повернувся до Італії, яка стояла нерухомо на протилежному боці дороги. Узяв валізку, яку вона не віддавала, кажучи, що понесе сама, і яка зараз стояла тут, перед її ногами.

Вона не поворухнулася й дозволила мені її забрати. Італія не відводила від мене очей, поки я закривав багажник. Коли вона сідала в салон, саме коли зігнулася, щоб сісти, я побачив, що обличчя в неї скривилося, неначе від болю, на який вона не заслуговувала.

– Що з тобою?

– Нічого.

Проте трохи згодом, коли я вже вів машину, вона поклала обидві долоні собі на живіт й повільно посунула їх униз, неначе не хотіла, щоб я це помітив.

Я не поїхав на вокзал, навіть не став удавати, що хочу проїхати через місто, я одразу ж вибрав дорожню розв’язку, від якої йшов з’їзд на автостраду.

– Куди ми їдемо?

– На південь. Я відвезу тебе.

І от ми вже на автостраді, Італія лише злегка похитала головою, але потім здалася. І далі вже сиділа без заперечень.

– Скільки це триватиме?

– Менше, ніж потягом. Відпочивай.

Вона заплющила очі, але повіки в неї продовжували дрижати, ніби той погляд, що вони приховували, не знаходив собі спокою. Потім Італія знову розплющила очі, повернула в мій бік голову й протягнула руку до моєї ноги. Від таких пестощів я аж затремтів, задоволений і щасливий, і в мене з’явилося бажання зупинити автомобіль прямо на узбіччі, бідя шосейної огорожі, щоб негайно покохатися з нею, щоб увійти своїм тілом у її худеньку скриньку.

– Сідай ближче до мене.

Вона послухалася й поклала голову на моє плече, свою маленьку кістляву й тремтячу голівку, і стала разом зі мною спостерігати за автострадою. Я вів машину, й час від часу мені вдавалося трохи повернутися до неї, ткнутися їй у вухо або в якусь іншу частину її обличчя, щоб поцілувати. Вона тихо дихала, і з часом абсолютний спокій оволодів нами. Цього дня сонце не було таким немилосердним, погода не дуже тішила, іноді доводилося їхати крізь невеличкий туман. Автострада була щільно заповнена транспортом. Час від часу якась фура виїздила з колони праворуч, надто пізно повідомляючи про це. День був звичайнісіньким, доню, нічого в ньому особливого не було. Але це була найкраща подорож у моєму житті. Якщо я згадую своє життя й хочу подумати про щось приємне, то повертаюся до тієї подорожі. Коли швидкість злегка торкалася нашого автомобіля, а ми сиділи в салоні, немов дві статуї, і дихали чимось дивовижним, у чому немає ані страждання, ані втоми. Це було щастя, яке прийшло з нічого, неочікуване й бездонне. Здавалося, що небо, це сірувате й безлике небо, заживляло наші рани.

Я не пам’ятаю, щоб колись був у такій гармонії з самим собою: груди під сорочкою, чоло, погляд, руки, що лежали на кермі, майже невідчутна вага її голови. Італія заснула, я не хотів рухатися, щоб не розбудити її, і тільки, та був змушений, коли обережно й лагідно брався за важіль перемикання швидкості, до якого вона притулила свою ногу. Я втомився від кохання з нею, я відштовхнув її, віддалив від себе, а вона через мене зробила аборт. Але тепер все це було позаду. Італія залишиться зі мною назавжди, а ця втеча на південь здавалася мені першим справжнім кроком до неї. Так, повернення на її батьківщину дасть нам змогу розпочати все з нуля. Тепер я квапився, аби швидше приїхати й побачити, як вона вийде у своїй зім’ятій від подорожі сукні. Ось за спиною її біла рука під хусткою, що розвівається на вітрі, вона повертається до мене й жестом наказує, щоб я не йшов за нею, щоб дав їй самій ступити перші кроки в цю розгубленість від знову побаченого. Можливо, там, на її рідній землі, на подвір’ї бідної церкви, з якої вже сиплеться каміння, я стану перед нею на коліна, обхоплю її ноги руками й попрошу в неї пробачення востаннє. Потім мені вже не потрібно буде цього робити, від цієї миті я кохатиму її, не завдаючи їй болю.

Ось про що я думав, Анджело, а не про тебе. Ти народилася здоровою, з твоєю мамою теж усе було добре. Я напишу їй листа, коротенького листа, у якому розповім усе, не роблячи ані найменшої спроби виправдати себе: лише факти, нічого, окрім фактів, усе вміститься в кілька рядків. А інше вже тільки моє. Не можна пояснювати кохання. Воно самотнє, саме себе обманює і страждає.