Маргарет Мадзантини - Не йди

– Обережно, Тімо, бо я скажу тобі «так», і що тоді? – Вона засміялася, рот розлізся до самих вух, а разом із нею сміялися Лівія та Манліо, що тупцював у мене за спиною, домагаючись прихильності від низенької жінки з переляканим обличчям. Я охопив широку талію Рафаелли й, хитаючись, потягнув її за собою. Рафаелла шпорталась у своєму надто довгому балахоні, її товстий живіт терся об мій, а я тим часом витягав її з натовпу. Потанцюймо, Рафаелло. Потанцюймо. За декілька років твій живіт потрапить до моїх рук, шматок плоті, огорнутий серветками, і, лежачи на подушці із синім лікарняним штампиком, ти мені скажеш: «Шкода, я ж нарешті схудла … » – і розплачешся, а зараз смійся, танцюй і показуй себе ! Я теж танцюю, Анджело, у цій самбі спогадів. Я теж не знаю майбутнього, як і всі. Як твоя мама. Вона скинула туфлі й танцювала, тримаючи їх у руці. Її ступні вигиналися, ошаленілі пальці тупцювали по танцмайданчику, немов чавили виноград на сусло. Музика була в неї в ногах.

– Обережно! Я розбив келих.

І я пішов від танцівників.

Підвісний сад на широкій терасі був переповнений екзотичними рослинами, моторошними на вигляд: деякі височенні з гігантськими наростами на стовбурі, із загостреним і шорстким листям, інші вкриті голками та запилюженими суцвіттями. Місячне світло позбавляло кольору й без того бліді рослини, роблячи білястими. Я проходив тим садом, і мені здавалося, що я перетинав поселення привидів. Я визирнув за дощатий паркан. Темно-синє море заспокоїлося. Я вдивлявся в далечину, в обрій, де море зливалося з темрявою. Тато помер, пішов назавжди. Упав на вулиці, це був інфаркт. Я більше не був чиїмсь сином. Лляний костюм світлого кольору, обличчя в темряві. Тепер і я сам був привидом. Я повернувся туди, де вирувало свято. Я шпигував із-за завіси цього примарного саду за своїми друзями. Я пам’ятав їх із тих крихких років, коли ми ще вірили в ідеали й носили цап’ячі борідки. Що змінилося? Атмосфера навколо нас, той вітер, який овіював нас, коли ми були на відкритому просторі. Одного ранку наприкінці весни ми зачинили вікна, тіло ластівки плавало в риштаку. Раптом ми стали самими собою. Почали голитися перед дзеркалом і побачили під лезом обличчя наших батьків, обличчя тих, із кого ми кепкували. Ми почали носити модні краватки, у нас з’явилися гонорари, ми стали спеціалістами з питань податків, вели світські бесіди. Так було до того вечора минулої зими, коли ми сиділи в новому будинку Манліо на довгому дивані, зробленому за спеціальним замовленням. Я почав його міряти й дійшов висновку, що його будинок був удвічі більшим від нашого, чи, може, то Ельза звернула мою увагу? Я брав участь у розмові, припадав до келиха, Мартіна частувала мене канапками, я щось казав, спостерігаючи потайки за Ельзою. Сидячи на поруччі крісла й підібгавши ноги, моя дружина дивилася на вулицю. Та не на небо, ні. Вона виміряла квадратні метри тераси, що виходила на річку. Я надто підвищив голос, не помічаючи цього, я став агресивним. Манліо з подивом увіп’яв у мене погляд, його червона кашемірова краватка впала в кришталевий келих. Дорогою додому твоя мати, не відводячи очей від шосе, ще мокрого після дощу, запитала:

– Вибач, а скільки може заробляти така людина, як Манліо?

Я промимрив якусь цифру. Уже вдома, пізніше, стоячи перед унітазом і тримаючи свій пристрій, я плакав. Раптом я зрозумів, що ми стали старими. Але тоді, стоячи на самоті перед дощатим парканом того пекельного саду, я сміявся, сміявся мов божевільний. А внизу, за скелею, тішилася п’яна маленька Мартіна.

Посеред ночі я не сплю, дивлюсь у простір за відчиненим вікном, там, де своїм сухим листям шелестить пальма. Твоя мати спить, її кармазинова сукня лежить на стільці. Щось стискає мені руку, і ця напруга проходить усередину по спині. Я засовую лікоть під подушку, щоб настало полегшення, і починаю брикатися. Вона повертається до мене, не вмикаючи світла.

– Що з тобою?

Голос у неї втомлений, але не сердитий. Я більше не відчуваю руки. Боюся, що зараз зі мною станеться інфаркт. Шукаю Ельзину руку, стискаю її. На ній шовкова нічна сорочка на блискучих бретельках-стрічках. Вона поряд зі мною, груди м’яко притиснуті одна до одної, я посуваюсь до неї. Я поринаю в аромат її тіла. Повільно стягую з неї ковдру. Світлий промінчик пробігає вздовж її ніг.

– Тобі не спиться?

Я не відповідаю їй, мої губи вже в неї на ногах. Вона більше нічого не каже, запускає руку в моє волосся, пестячи мене. Вона все зрозуміла, бо вивчила мене, знає, як я кохаюсь. Вона тільки не знає, що я це роблю, коли мені страшно. Я розумію, що не зможу її здивувати, але це не здається таким жахливим. Відсутність здивування робить нас упевненішими, зараз ми дістанемо рівне задоволення одне від одного. Наші рухи повільні так само, як цокання будильника на підставці. Наші тіла розігрілися, статеві органи м’яко пульсують, м’язи добре знають, що їм робити. Але в цій партитурі, люба, є щось заклякле, я думаю про це, ловлячи ротом її волосся, і я міцно притискуюсь до неї, бо сьогодні мені страшно. Доходимо до оргазму із заплющеними очима, сконцентровані на статевих органах.