Маргарет Мадзантини - Не йди

– Чао, та-ат.

Мені приємно, коли ти так до мене звертаєшся. У тебе добре серце, смішне обличчя, сповнене іронії. Я дивлюся, як ти виходиш з машини й біжиш під дощем. Можливо, ти не складеш іспитів, та кого це хвилює. Ти – моє сонечко в цьому світі, Анджеліно, у світі, що йде вперед без зміни пір року.

Ми з тобою зійшлися зовсім нещодавно, з того часу, як ти почала сперечатися з мамою. Знаєш, я чекав на цю мить, стільки років стояв, схрестивши руки. Ти перехопила мою усмішку, виходячи в трусиках за двері ванної, бо ваше сперечання відбувалося саме там, після того як твоя косметика полетіла в мийницю. Я тобі всміхнувся, і ти мені всміхнулась у відповідь.

А мама сказала роздратовано:

– Нарешті, ви дійшли одного віку.

Вона не хотіла, щоб ми купували тобі моторолер, я теж не хотів, але ще більше я не хотів тобі казати ні. Ти вже прогризла дірку в голові за цей час.

Тоді я погодився:

– Вона однаково сяде на чийсь чужий, сяде без шолома, сяде з кимось, хто, можливо, любить ганяти.

Твоя мама відрізала:

– Навіть і не починай про це.

Я замовк, а вона пішла, не поцілувавши мене того дня. Насправді я хотів побачити, як заблищать твої оченята, хотів, щоб ти кинулася мені на шию з вигуком:

– Дякую, та-ат.

Хотів, немов маленьке хлопча. І врешті більше всього емоцій було в мене. Але мама теж знала, що перемога буде за тобою. Ми не можемо сказати тобі ні. Не можемо це сказати й нам самим. Ельза зламалася значно швидше, аніж я очікував. Потім пішли рекомендації та клятви. Потім, схилившись над стійкою, я заповнював чек. Ми вибрали найдорожчий шолом для мотоцикліста. Твоя мама постукала кісточками пальців по ньому, щоб випробувати його на міцність, – остання марна спроба протидіяти. Потім помацала рукою підбивку, яка повинна захистити твою голову. Її голову.

– Навіть тепло зберігає, – зазначила вона й сумно всміхнулася. Ти обіймала її плечі, торсала її, накинулася на неї, немов ураган. Твоя радість прогнала її смуток.

І тоді ми вперше повернулися додому без тебе. Ти їхала за нашою машиною на моторолері, а ми пленталися, неначе на волах. У дзеркальці я бачив твій червоний шолом. Я пам’ятаю, як я сказав:

– Ми не можемо жити, весь час боячись, ми повинні дати їй можливість зрости. – І боявся подумати: повинні дати тобі можливість померти.

Я поклав ключ на тумбочку біля дверей і одразу ж скинув туфлі. Усю другу половину дня я вів прийом у себе в кабінеті. Останнім пацієнтом була жінка, що справляла враження людини неабиякого достатку. А її очі із застиглим поглядом нагадували великі ґудзики на її костюмі від відомого кутюр’є. Ініціали того кутюр’є й були на ґудзиках, вони так і залишилися в моїй голові, як останнє роздратування цього дня. Я скидав одяг, уже йдучи до ванної кімнати. Я став під душ, і тут задзвонив телефон:

– Ти собі щось купив?

Твоя мама була пунктуальною, як завжди.

– Аякже.

Я, звичайно ж, збрехав. Того літа я купляв собі рисові зрази, такі кульки з білого рису, підсмажені й дуже смачні. Я зупинявся поїсти їх у гастрономі, якого вже немає. У ньому була мармурова стійка й худорлявий чоловік, який мовчки подавав мою порцію. Три зрази він клав мені на важку тарілку. Знаєш, доню, життя – це клейкий папір, радше оманливий, клей здається нам тривким, здається, що багато речей повинні теж бути тривкими. Потім ти його знімаєш і помічаєш, що бракує багатьох речей, залишається лише кілька дурниць. Так от, для мене однією такою дурницею є ця глибока тарілка з трьома зразами.

У місті мені бракувало вечерь, які готувала твоя мама. Але присмак цього браку мені подобався. Коли я стояв голими ногами в маленькій калюжі. Це – присмак самотності, наче тримати себе за яйця. І, блукаючи з однієї кімнати до іншої, я з’ясував для себе, що ностальгія – це дуже еластичне почуття, у яке можна увіпхнути все, що тобі подобається. Як і сердечний смуток, що можна заспокоїти гарним товариством. Я увімкнув телевізор. Показували цілком літню передачу, у якій ведучий плавав по басейну на пластиковому острові з чорношкірою сиреною. Я повністю прикрутив звук, щоб навкруги сяяло лише штучне блакитне світло. Пішов у кімнату, узяв з тумбочки книжку, яку я тоді читав, і, повернувшись до вітальні, ліг голим на диван. Так саме, як і в дитинстві, коли мої батьки від’їжджали у відпустку, а я залишався вчитися. Я допомагав татові запхнути останню сумку в немісткий багажник його «лянчі»-купе. Потім цілими днями влаштовував безлад у квартирі. Розкидав книжки, труси, недоїдки на килимі. Мені подобалося засмічувати місця, які моя мати тримала в чистоті протягом зими. Та коли нарешті всі речі поверталися на свої місця, мені було легше жити далі в тих стінах, згадуючи про мої літні витівки. Я думаю, що це було таким самим задоволенням, яке дістає поганий офіціант, плюючи у страву надто вередливому клієнту.