Маргарет Мадзантини - Не йди

Манліо балакав з Ельзою і лише час від часу кидав оком на свою швейцарську дружину. Мартіна рухала головою різко, у такт своїх очей, надто банькатих і вирячених. Маленька, худенька, уся в зморшках: просто черепаха в діамантовому кольє. Вона пила. Не зараз, бо Манліо й був тут, щоб за нею пильнувати. Мартіна пила сама, поки він оперував. Пологи, аборти, імплантація та видалення яйцеклітин, випадання матки – усе це переважно в приватних клініках. Манліо обожнював її, тягав за собою вже двадцять років, немов дитина ляльку на пружині. Було таке враження, неначе він купив її десь в іграшковій крамничці.

Друзі хором запитували:

– Що він у ній знайшов?

Я не знаходив тут нічого особливого. Мартіна була відмінною господинею, з байдужістю готувала ягнячу ніжку або соус аматричана й не мала власної думки. Гості наїдалися донесхочу й забували їй подякувати, та хто ж дякуватиме ляльці на пружині. Природно, що Манліо їй зраджував.

– Природно, – казала Ельза, – такий блискучий чоловік, сангвінік, і анорексійна алкоголічка.

Я дивився на них поміж фігурами гостей переді мною і подумав, що він би охоче зрадив їй з моєю дружиною. Звісно. Ельза була такою бажаною, з пишним волоссям, жінкою в тілі, з трохи невизначеною усмішкою, з сосками, що виднілися під одягом, немов запрошували. У той вечір вона дуже жваво розмовляла з Манліо. Він був її гінекологом, робив їй цитологічний мазок, поставив спіраль. Вона про це забула? А він, безумовно, не забув. Сигара в зубах, очі, розпалені, мов жарини. І лялька тут поряд, що втягує в себе дим сигарети з ментолом.

Я пішов взяти собі ще вина, навмисно доторкнувся до червоного атласу Ельзи. Манліо трішки підніс свій келих, демонструючи цим жестом своє приязне ставлення до мене.

Іди туди, куди ти, Манліо, повинен іти. Іди прямо в сраку. У тебе стільки сорочок, що їх уже нумерують на кишенях, але є в тебе й велике пузо, ще з університетських років. Ну, і що ж ти хочеш? Хочеш переспати з моєю жінкою, ти, пузаню ?

Манліо був моїм найкращим другом. Він ним був і залишатиметься, ти це знаєш. Довічна дружба, яку мені нав’язало серце без будь-якої на те підстави.

Рафаелла розходи´лася, рухала своїм м’ясистим тілом, укритим гаптованим бірюзовим балахоном, поряд із Лодоло, господарем дому, який стояв з обкуреним поглядом, у протертій сорочці, неначе бідний родич. Лівія геть ошаленіла: волосся спадало на обличчя, танцювала шейк, задерши руки та брязкаючи африканськими намистами, тиснулася до Аделі. А та, затягнута в сукенку, немов устриця, вихляла лише плечима й головою, наче ліцеїстка на першому балу. Чоловіки від них відхрестилися, стояли на віддалі, поринувши в улюблені дискусії на політичні теми. Джуліано, височенний і передчасно посивілий чоловік Лівії, зігнувся до Родольфо, чоловіка Аделі, блискучого знавця цивільного права, який у злиденні часи грав в аматорській трупі і який наступного літа ще розлучиться з бідолашною Аделлю, перекриваючи їй щодня з адвокатською завзятістю доступ до нажитого разом майна, безжалісно й безсоромно. Але життя м’яке, бо розтягнуте в часі, і дає нам час для всього. Того вечора Адель, ще не знаючи про своє майбутнє, трясла головою і демонструвала гостроконечні сережки, виставляючи то одне вухо, то друге.

– Іди до нас, хірургу! – гукнула вона мені.

Я пробіг поглядом по обличчях людей, що стіною стояли переді мною, і на мить зустрівся з очима твоєї мами. Мабуть, теж хильнула як мінімум один келих понад норму, її короткозорі очі блищали. Із запізненням вона піднесла долоню до рота, щоб приховати маленький позіх. Я погано танцюю, майже постійно тримаюся осторонь від агресії гучної музики. Проте, якщо таке відбувається, я займаю свій квадратний метр і не сходжу з нього. Я заплющив очі й почав розхитуватися, опустивши руки, немов дві мотузки. Музика входила в мене й там залишалася, глуха, неначе звук моря в одній із тих великих мушель, зовні глянсових, як емаль. Нещодавно я одну таку бачив. Та де? А ось де, вона стояла в цієї жінки біля нефритового слоника на столику з облупленим лаковим покриттям. Тоді я майже не розплющував очей, а вона багато разів опинялася переді мною, ця розкрита мушля, рожева й гладка, немов жіночий статевий орган. Тепер я розхитувався ще сильніше, згинався вперед майже навпіл, потім знов випрямлявся, закидаючи голову назад. Угорі небо рясніло зорями, що освітлювали темряву, як після феєрверку. У мене з руки випав келих, я відчув скалки під туфлями. Я втратив рівновагу й майже плюхнувся в обійми Рафаелли.